Сегодня 18.11.17, Сб 3:01
Облачно

6°C

Кировоград

Облачно

step up logo



Поиск 

Четверг, 07 мая 2015 12:40
ВІЙСЬКОВИКИ КІРОВОГРАДА: ВІД КОЗАЧЧИНИ Й ДО СЬОГОДЕННЯ

Серед оборонців України від путінської Росії є багато й кіровоградців, які воюють на сході країни як у складі військових частин, сформованих і дислокованих у нашому місті, так і тих, що перебувають в інших частинах Збройних сил України, Національної гвардії країни та інших її військових формуваннях.

Уже більше року минуло від часу загарбання Росією Криму й початку агресії російсько-терористичних військ на сході України, що спричинило початок антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях. І вже більше року мало не щотижня (а то й декілька разів протягом тижня) на Театральній площі біля Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького відбуваються траурні мітинги перед похованням полеглих кіровоградців. За даними веб-сайту «Книга пам’яті полеглих за Україну» (memorybook.org.ua), станом на 14 лютого 2015 року під час АТО загинуло 85 уродженців Кіровоградщини (в облдержадміністрації запевняють, що таких уже 114).

Нашу країну захищають сформовані в Кіровограді 17, 34 і 42-й батальйони територіальної оборони Кіровоградської області, які нині стали мотопіхотними батальйонами з тими ж номерами і ввійшли до складу 57-ї мотопіхотної бригади. Кожен з батальйонів втратив убитими (станом на 14.02.2015) 6, 15 і 19 бійців відповідно. Виконують бойові завдання на сході України й особовий склад батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Кіровоград» та бійці 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України, безповоротні втрати якого (станом на 14.02.2015) склали 37 осіб, 3-го стрілецького батальйону окремої Криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України (командир батальйону полковник Павло Сніцар загинув під Лисичанськом) і 55-го окремого автомобільного батальйону «Чорний ліс», створеного неподалік від Кіровограда.

Сусідня, зовсім не братня, країна із м’ясом зірвала з нас рожеві пацифістські окуляри. Усьому українському народові довелося ледь не заново створювати свою армію, адже російські засланці часів Януковича у Збройних силах України зробили свою чорну справу, довівши її до майже повної небоєздатності. Але потроху ми відроджуємо своє військо, тим паче, що українці завжди давали гідну відсіч ворогам і пишалися своїми військовиками…

Кіровоград віддавна має прямий стосунок до військової справи, тож варто згадати про цю складову нашого міста за весь час його існування (найважливіші військові частини), і навіть території, на якій воно згодом виникло (аби усвідомити нарешті до кінця, що однією пальмовою гілкою оскаженілого ведмедя не відігнати). Інформацію про написане далі почерпнуто з писемних та усних розповідей кіровоградських істориків Сергія Шевченка, Костянтина Шляхового, Юрія Матівоса, військовика Анатолія Чмутіна, з багатьох інших джерел – друкованих, електронних ЗМІ та з власного авторового життєвого досвіду.

А все ж ми козацького роду!

Під час роботи архівістів, істориків, краєзнавців над фундаментальною книгою «Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область», виданою 1972 року в Києві, було зібрано унікальний матеріал про козацьку добу в Центральній Україні. Це стало можливим завдяки тому, що ця робота тривала переважно в часи хрущовської та шелестівської «відлиги». Автори статті про обласний центр у названій книзі кандидат історичних наук, доцент КДПІ ім. О. Пушкіна Петро Безтака та завідувач архівного відділу облвиконкому Олександр Нагорний дійшли висновку, що зимівники запорозьких козаків виникли на території майбутнього Кіровограда у другій половині XVI століття.

В обласному державному архіві зберігається особистий фонд єлисаветградського землеміра, краєзнавця, музейника, археолога Павла Рябкова, в якому міститься його рукописний запис про те, що до будівництва фортеці Святої Єлисавети «тут уже був зимівник запорожця Завади». У XVI – 1-й половині XVIII століття землі сучасного Кіровограда і прилеглих територій були володіннями Запорозької Січі. Тож починалася військова історія в межиріччі Інгулу, Сугоклеї та Біянки в часи запорозьких зимівників на Завадівці, у Лелеківці тощо, які входять зараз до складу Кіровограда. Цю тему висвітлено, зокрема, у брошурах Петра Кизименка «Козаки не за порогами» та Сергія Шевченка «Кіровоградщина — козацький край».

Запорожці не перебували постійно на Січі. Приблизно десята частина з них залишалася там, а інші господарювали, рибалили, полювали по плавнях, луках, лісах, степах у своїх зимівниках. Спочатку їх використовували для утримання худоби взимку. Згодом на Запоріжжі, особливо за Нової Січі (1734–1775 рр.), зимівники перетворилися на великі господарства, де поряд зі скотарством розвивалося землеробство, бджільництво тощо. Зимівники засновували, як правило, три-чотири сімейні запорожці. У кожному з них було дві-три хати і різні господарські будівлі. Офіційно козаків, що жили в зимівнику, називали сиднями або гніздюками. Їх кликали у військовий похід лише у виняткових випадках пострілом з гармати на Січі або через спеціальних гінців. Головним завданням власників зимівників було забезпечення січових козаків продуктами.

В «Історичному нарисі м. Єлисаветграда», упорядкованому міським головою Олександром Пашутіним, стверджується, що фортеця Святої Єлисавети збудована «поблизу кордону зимівників запорозьких». Оте «поблизу», напевне, має означати, що сьогодні це — територія Кіровограда. У книзі «Герби міст України (XIV – перша половина XX ст.)» ідеться про те (з посиланням на статтю кіровоградського архітектора Віталія Кривенка в журналі «Знак»), що Єлисаветинська фортеця була споруджена біля зимівника запорожця Лелеки. Отже, козацьке поселення виникло раніше від укріплення. Видатний дослідник історії козацтва історик Дмитро Яворницький писав: «В урочищі Лелеківці... жив запорожець Лелека (тепер село Лелеківка)». За даними лауреата обласної премії ім. Володимира Ястребова Анатолія Пивовара, засновником Інгульської слободи (Лелеківка) був колишній мешканець села Цибулевого Яким Лелека. Про авторитет цього козацького ватажка свідчить обрання його 1756 року керівником Інгульської паланки, до якої входив південь нинішньої Кіровоградщини. У складі Слобідського козачого полку (створеного 1753 року) була й сотенна слобода Інгульська із сільцем Лелеківкою. Найдавніша згадка про це поселення — у збірнику документів А. Пивовара: «Успенська церква с. Дмитрівки. Іоан Левицький, брат вікарія (1752). Слобода Інгульська (Лелеківка) (1756)».

«Саме від зимівника запорозького козака Степана Лелеки веде свій родовід одне із кіровоградських передмість — Лелеківка. Існує вельми ймовірна гіпотеза, що саме від козацьких зимівників виникли також поселення Ковалівка та Балка», — писали свого часу кіровоградські історики, музейники Павло Босий та Петро Кизименко.

У статті російського дослідника С. Давидовича в санкт-петербурзькому багатотомнику «Живописна Росія» 1898 року, редагованому віце-головою Імператорського російського географічного товариства П. Семеновим, оприлюднено ще одну козацьку назву в історії нашого міста: «Фортеця була закладена... 18 червня 1754 року. У той час тут було невелике великоросійське розкольницьке поселення... Вигнані з насиджених місць розкольники переважно переселилися до Туреччини і польської України, але наступного 1755 року їм було дозволено. повернутися до Росії зі збереженням свободи сповідання і політичних прав. Повернувшись, розкольники поселилися біля Єлисаветградської фортеці, і з них негайно було створено військове поселення Новокозачин».

Кавалерія, а за нею — авіація

 

З 1829-го по 1864 рік Єлисаветград — центр військових поселень півдня України (хоча Кіровоград знаходиться неподалік від її географічного центру!). Саме тоді й виникло в колишньому передмісті — на Ковалівці — військове містечко. У місті розмістили штаб-квартиру резервного кавалерійського корпусу. Тут постійно проводили збори, огляди й інші військові заходи за участі найвищих царських сановників і самого царя.

Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище врочисто відкрили у вересні 1865 року. Перед тим у Єлисаветграді існувало офіцерське кавалерійське училище, призначене для спеціальної освіти офіцерів кавалерії, в якому викладали тактику, верхову їзду, вольтижування, артилерію, фортифікацію, ветеринарію, ковку, фехтування й гімнастику. Курс навчання тривав два роки. Заснував його 1858 року військовий адміністратор, педагог і командир генерал від кавалерії барон Іван Оффенберг (1792–1870), який тоді очолював Окремий резервний кавалерійський корпус. У кінці 1917 року Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище розформували.

У 1918 році, у період Гетьманату, училище відновили, у ньому готували кавалерійські кадри для гетьманського війська. Доля училища часів УНР не відома. У 1919 році в Єлисаветграді діяли прискорені курси підготовки офіцерів кавалерії для Білої армії. У вересні 1920 року в місто з Таганрогу перевели червоноармійську кавалерійську школу, яка стала називатися Кавалерійськими курсами червоних командирів. Пізніше радянський військовий навчальний заклад, що зайняв приміщення свого попередника, називався 5-ю Українською кавалерійською школою ім. С. М. Будьоного, а також Зінов'євським кавалерійським училищем, і проіснував у нас до 1935 року.

На початку тридцятих років у Кіровограді було розпочато будівництво аеродрому для військових потреб (на Новомиколаївці), авіамістечка, ангарів, інших службових приміщень. Будівництво тривало із 1933-го до 1936 року. Здійснювали його бійці 43-го стрілецького полку 15-ї Сиваської дивізії, який дислокувався в місті. Із 1932 року розпочалося формування 15-ї важкої авіаційної бригади (літаки ТБ-3) і 15-ї винищувальної ескадрильї (літаки І-5). 1933-го року — 59-ї важкої бомбардувальної ескадрильї, а 1935-го — 60-ї важкої бомбардувальної ескадрильї та 16-ї крейсерської авіаескадрильї. Командирами ескадрилій були Шустер, Разумов, Гуляченко, Андреєв, Пурліс, Кондратьєв. Літо 1935 року можна вважати також часом появи в місті військових десантників: їх готували з бійців 43-го стрілецького полку. У 1938 році у військово-повітряних силах відбулася реорганізація. Замість бригад утворювали полки. На базі 15-ї авіабригади було сформовано п'ятий швидкісний бомбардувальний і 55-й винищувальний авіаполки. Бомбардувальний полк брав участь у військових кампаніях у Фінляндії, Західних Україні й Білорусії, Бессарабії, надавав допомогу 6-й і 12-й арміям на території нашої області 1941 року. Протягом 1939–1940 років у винищувальному авіаполку служив у подальшому тричі Герой СРСР Олександр Покришкін.

Під час Другої світової війни в Кіровограді перебували румунські, російські козацькі, калмицькі частини як допоміжні підрозділи у складі окупаційного війська, яких німці використовували як карателів.

Після війни у нас дислокувався штаб дивізії дальньої авіації та авіаполки дальньої авіації на літаках В-25, які 1950-го року замінили на Ту-4. У зв'язку з короткими злітними смугами кіровоградський аеродром не давав можливості цим машинам повноцінно діяти. Тому далека авіація перемістилася на інші бази, а в Кіровограді відкрили військове авіаційне училище льотчиків дальньої авіації. Перед тим 1947 року на аеродром Кіровоград (Новомиколаїка) прибув гвардійський Московський військово-транспортний авіаполк, який 1959 року перебазувався на інший аеродром. 1954-го училище передали зі складу дальньої авіації у ВПС. 1960-го у зв'язку зі скороченням армії його було розформовано, а техніку знищено. Після ліквідації 1960 року військового училища на його базі створили Кіровоградську школу вищої льотної підготовки цивільної авіації.

З 1959 року в Кіровограді базувалася ракетна бригада, розформована 2003-го, а з 1962 року — 9-та окрема бригада спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Міністерства оборони СРСР. 

Найкращі з найкращих

Про війська спеціального призначення раніше, в епоху суцільної засекреченості, непосвячені мало що знали. Зокрема й кіровоградці про 9-ту окрему бригаду спеціального призначення, що дислокувалася у нас. Про її історію, історію «спецназу» в СРСР загалом авторові написаного ще 2006 року розповів командир бригади (1981–1988 роки) полковник Анатолій Чмутін, уривок із розмови з яким наведено нижче:

— Нашу бригаду було створено у грудні 1962 року. А разом із нею ще дві в Україні — у Старому Криму й Ізяславі. Готувалися ми до війни як групи першої черги. До груп входило по сім-десять — до п’ятнадцяти бійців. Підрозділи з більшою кількістю людей називалися загонами. Головним їхнім завданням було з’ясування місцезнаходження ракет противника із ядерними боєголовками, великих штабів ворога і їхнє знищення.

— Який рівень підготовки, порівняно з іншими, мала 9-та бригада і кому вона підпорядковувалася?

— Вона була однією з найкращих, хоч і кадрованою. Тобто в ній перебувало два повних загони і загін зв’язку, кілька ж інших загонів формували із приписників, так званих «партизанів». Бригада виконувала свої завдання дуже добре. Особливо відзначалася рівнем парашутної підготовки. Тому й наша спортивна команда парашутистів, усі члени якої були майстрами спорту, постійно перемагала на змаганнях. Рівень бойової готовності бригади також відповідав найсуворішим критеріям. Надзвичайно високим був рівень моральної й ідеологічної підготовки.

Бригада підпорядковувалася безпосередньо ГРУ ГШ МО СРСР (Головне розвідувальне управління Генерального штабу Міністерства оборони СРСР), територіально — округові.

— Із якого року особовий склад 9-ї бригади воював в Афганістані?

— Із ГРУ ГШ надійшов наказ готувати загін 1984 року. У Афганістані тоді вже воювало три загони із бригад «спецназу». Наш мав стати четвертим (хоча до цього там уже побувало багато наших офіцерів). Загін повинен був зупиняти каравани зі зброєю, знищувати їх за потреби. Наказ надійшов у липні, а в серпні загін уже воював у Афганістані. У його складі мала бути бойова техніка. А зброя спецпризначенців — автомат, пістолет, гранати, ніж, спецпістолет, снайперська гвинтівка. Тому підрозділ доукомплектували технікою з особовим складом із Білої Церкви. Перед відправленням загону я виступив перед ним із напутнім словом, в якому просив не осоромити бригаду, але й не лізти туди, куди не слід. Наші військові показали себе справжніми професіоналами. Про це говорили й американці. Я мав можливість ознайомитися із донесеннями їхньої розвідувальної агентури про 9-ту бригаду і її підготовку. Читати було доволі приємно: наш рівень підготовки оцінювали дуже високо, навіть перехвалювали. Загін з нашої бригади воював до 1989 року. І виходив він з Афганістану останнім, прикриваючи ту колону, у складі якої країну покидав командувач 40-ї армії генерал Громов.

— Які жертви протягом років війни мав цей загін?

— Загинуло п’ятеро офіцерів, солдатів більше. Але відзначу: в умовах війни ці жертви були мінімальними. І це теж наслідок високого професіоналізму офіцерів. Тому що справжній командир не той, хто виконав завдання за будь-яку ціну, поклавши підрозділ, а той, хто зберіг при цьому особовий склад. Багато хто рвався в Афганістан, хоча були й такі, хто всіляко уникав цього. Чимало учасників тих подій повернулися з бойовими нагородами — Георгій Костилєв із двома орденами Червоної Зірки, Артур Дерев’янко — із чотирма, Олександра Сербіна було представлено до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, він отримав чимало інших бойових нагород, зокрема орден Червоного Прапора. Не можу не розповісти і про такий випадок. У мене служили двоє солдатів-братів. Один із них загинув у Афганістані. Другий після цього постійно просився туди. Я йому пояснював: «Я не можу тебе туди послати. А якщо і ти загинеш? Як я дивитимусь в очі твоїй матері?» А він мені на те: «Мати згодна». Їхня матір написала мені листа з проханням послати його воювати, бо брат хоче помститися за брата. Не зробивши цього, не уявляє, як далі житиме. Повернувся він з Афганістану живим, але з відірваною ступнею.

  — Чи брали участь військові з нашої бригади ще в якихось бойових діях?

  — У середині вісімдесятих років мене викликали в Москву і ставили завдання готувати загін у Польщу. На щастя, хтось нагорі схаменувся — і цей наказ було відмінено. Зразу ж після виведення загону з Афганістану, коли я вже перебував на пенсії, усю бригаду передислокували в Баку, де спецназівці виконували миротворчу місію. У той час там склалася дуже напружена ситуація у стосунках між азербайджанцями й вірменами. Бригада виконала своє завдання на «відмінно». Про це мені розповідали і мій брат, який там служив, й інші люди…

Відповідно до наказу Міністра оборони України від 26 березня 1996 року № 05 і директиви МО України № Д-185/0125 9-ту окрему бригаду спеціального призначення було перейменовано в 50-й навчальний центр спеціальної підготовки Головного управління розвідки. А у грудні 2003 року — в 50-й окремий навчальний загін спеціальної підготовки, який здійснював підготовку фахівців для з'єднань і частин Головного управління розвідки МО України. Загін розформували 2013-го, незадовго до вторгнення російських найманців в Україну.

У червні 1998 року 10-ту окрему бригаду спеціального призначення, що дислокувалася в Старому Криму, було реформовано в 1-й окремий полк спеціального призначення, а у вересні 2000 року його перейменували у 3-й окремий полк спеціального призначення. У липні ж 2003-го передислокували в Кіровоград і розмістили в казармах розформованої того ж року ракетної бригади.

За роки незалежності розвідники брали участь у міжнародних навчаннях та миротворчих операціях. Представники полку два роки поспіль представляли Збройні сили України на міжнародних змаганнях розвідувальних груп у Словаччині, звідки поверталися до Кіровограда з кубками-відзнаками, здобувши призові місця серед команд з-понад десяти країн-учасниць.

Від початку бойових дій на сході України бійці полку виконують найскладніші бойові завдання. Вони першими прийняли бій у Донецькому аеропорту й багато місяців разом з іншими «кіборгами» утримували його; вони пробивали шлях колонам 79-ї аеромобільної бригади та 72-ї механізованої бригади, яким було поставлено завдання перекрити ділянку кордону, через яку з Росії сепаратисти отримують озброєння, пальне й живу силу; вони виконують ті найнебезпечніші спеціальні завдання, які, окрім них, спроможні виконати лиш декілька інших підрозділів Української армії…

Третій стрілецький батальйон окремої Криворізької бригади охорони громадського порядкуЦентрального оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, дислокований у Кіровограді, одним з перших було задіяно в АТО. Він створював, охороняв і захоплював блокпости, разом з місцевими правоохоронцями розблоковував райвідділи міліції та забезпечував громадський порядок, брав участь у звільненні міста Лисичанська, а тепер забезпечує охорону Маріуполя на навколишніх блокпостах та охорону Маріупольського аеродрому.

Нові частини «створила» війна

Початок російської агресії й потреба в захисті спричинили появу в Кіровограді кількох нових військових формувань, весь особовий склад яких або його частина перебувають у зоні проведення антитерористичної операції.

Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Кіровоград» почали формувати з добровольців наприкінці квітня минулого року. Обійняти посади рядового і молодшого начальницького складу могли цивільні особи, військовослужбовці та колишні працівники органів внутрішніх справ. У батальйоні служать міліціонери, яким від вісімнадцяти до сорока років. Старшим не можна, бо на людей лягає велике фізичне навантаження. Виняток складають лише ті спеціалісти, яких складно знайти.

Хоча батальйон є міліцейським спецпідрозділом, та йому в зоні АТО доводиться на лише виконувати свої прямі обов’язки з охорони громадського порядку, що є завданням міліції, а й водночас воювати.

Сімнадцятий батальйон територіальної оборони Кіровоградської області («Кіровоград») — це окремий батальйон, створений у Кіровоградській області, що знаходиться в підпорядкуванні Міністерства оборони України. Другого травня 2014 року в приміщенні Кіровоградської обласної державної адміністрації зібралися представники громадськості, чиновники, військовослужбовці, де з кіровоградців, мобілізованих до лав Збройних сил України, було створено батальйон територіальної оборони.

Після проведення навчання і бойового злагодження його направили на підсилення Приазовського рубежу оборони з дислокуванням у Мелітополі Запорізької області. З добровольців батальйону було сформовано окрему роту, яка виїхала на схід України на передову АТО. За час проведення АТО солдати і офіцери з Кіровоградщини виконували завдання із захисту конституційного ладу України в Мелітополі, Щасті, Станиці Луганській, Біловодську, Дебальцевому тощо.

Тридцять четвертий батальйон територіальної оборони Кіровоградської області («Батьківщина») — добровольче збройне формування, створене на території та в основному з мешканців Кіровоградської області, офіційно підпорядковане Міністерству оборони України. Батальйон виконує завдання із захисту територіальної цілісності України. Був створений у травні 2014 року. Половина особового складу батальйону — кіровоградці; решта — зі східних областей України, Криму, Одеської та Львівської областей.

Більшість бійців батальйону — професійні військові різного віку. Члени цього військового формування мають досвід бойових дій та брали участь у миротворчих місіях у різних країнах світу. Перед відправленням у зону ведення АТО батальйон пройшов двомісячну підготовку, максимально наближену до воєнних дій. І лише після того прибув на передову лінію військової операції на сході України, де бере активну участь у боротьбі з проросійськими бойовиками. Під час воєнних дій у зоні АТО його особовий склад звільнив шість населених пунктів, серед яких Дзержинськ, брав участь у боях під Дебальцевим, ліквідував двох ватажків ЛНР та перекрив на десяти блокпостах половину підступів до Горлівки.

Сорок другий батальйон територіальної оборони Кіровоградської області («Рух Опору») — добровольче збройне формування територіальної оборони, офіційно підпорядковане Міністерству оборони України, що діє на сході України у складі підрозділів АТО, виконуючи завдання із захисту територіальної цілісності України. Більшість його воякiв раніше були професійними військовими та мають досвід бойових дій у миротворчих місіях у різних країнах світу.

Батальйон брав активну участь у боях, зокрема під Іловайськом та Вуглегірськом. На початку серпня 2014 року його відрядили до Краматорська охороняти аеродром. Частину пiдроздiлу відправили на Савур-Могилу. 27 серпня 42-й батальйон перекинули до Іловайська.У листопаді минулого року батальйон було переформатовано у 42-й мотопіхотний батальйон 57-ї мотопіхотної бригади, формування якої відбулося на базі 17, 34 і 42-го батальйонів територіальної оборони.

П’ятдесят п’ятий окремий автомобільний батальйон «Чорний ліс» озброєння Збройних сил України створено неподалік від Кіровограда, він виконує завдання з транспортування й доставки боєприпасів від арсеналів та баз забезпечення до вогневих позицій підрозділів Збройних сил, Національної гвардії України. Батальйон сформовано майже повністю з жителів Кіровограда та нашої області. Із серпня минулого року його особовий склад, часто під вогнем ворога, виконує завдання, покладені на цей підрозділ.

Прикордонна комендатура «Кіровоград»з кінця квітня минулого року перебувала у складі Маріупольського прикордонного загону. Її бійці виконували завдання з охорони державного кордону України, вступаючи в бої із сепаратистами й російськими військами. На даний час особовий склад комендатури демобілізовано.

На жаль, ні сепаратисти, ні їхні господарі-росіяни не збираються припиняти війну, тож, можливо, у Кіровограді й надалі з’являтимуться нові військові частини, створені задля захисту України від ворожої агресії.   

Юрій Лісниченко   

 
Прочитано 1747 раз
  • Печать
  • Оцените материал
    (10 голосов)
Теги:

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Ноябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Реклама на сайте

В каких сферах Вы сталкиваетесь с проявлением коррупции

судебные и правоохранительные системы - 47.1%
инфраструктура бизнес - 31.4%
вузы и больницы - 21.6%

Всего голосов:: 51
Голосование по этому опросу закончилось в: августа 31, 2015

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран