Сегодня 21.11.17, Вт 12:03
Облачно

6°C

Кировоград

Облачно

step up logo



Поиск 

Пятница, 06 ноября 2015 13:08
ПОЕТИЧНИЙ ВІК-ЕНД З ВІКТОРОМ ТЕРЕНОМ
«Жовте вечірнє сонце» - це книга, для мене особлива. Особлива тим, що я,будучи багато років у політиці (ми всі змушені нею займатися, щоб виборсатися з московського ярма), — на цей раз відсунув убік усі свої заримовані політичні гасла й хоч на трохи повернувся до свого степового полину, колючих акаційок понад дворами, заблукалого на сільському ставку баклана,і взагалі, до звичайного людського життя, такого простого й щемливого, як ото в мого улюбленого Плужника: «А живу я на поверсі шостому, і живу від доби до доби…». Але тут уже «від доби до доби» я себе відчуваю й самим собою. І тому ця книжка про земне й небесне, а політика не стосується ні того ні іншого, то особливе пекло, в якому збувається пророцтво творця Енеїди. Отож, ловлю очима переплески хвиль на лоні Дніпра, дивлюсь на качині острови і вслухаюся в рідне слово, справді незвичайне й неповторне, бо коли інші нації торували шлях до свого утвердження в світі багнетами й кров’ю, то українці ідентифікували себе своєю народною піснею і чарівною мовою. Такими нас виліпив Бог з важкої поліської глини, розчинивши її запашною дніпровою водою.
Я відібрав для цієї книжки 100 віршів, не мало й не багато, вони не затьмарені щоденною метушнею та навіть мимовільною кон’юнктурою, і зараз (принаймні, зараз!) мені здається, що за жоден з цих віршів не буде мені соромно. Чи занадто самовпевнено я думаю? Але чому «жовте вечірнє сонце»? Тому, що день кінчається? Трохи не так, у мене з цим особливі асоціації. Колись, ще дуже малим, врізалося мені в пам’ять: надвечір, у хаті, сонце прорвалося крізь низеньке вікно й прослало переді мною яскраву смугу, теплу дорогу під босі ноги, я ступив на неї, і вийшов по ній з порогу. І ось тепер я знову бачу, як воно палахкотить уже на заході. Для мого жовтого сонця вік не має значення, душа не має віку. І тому зігрійтеся біля нього, особливо тоді, коли почнуться довгі й холодні дощі.
Віктор ТЕРЕН.
 
* * *
Буває — ласкавим словом
Чи жестом, що так ловлю,
Прогляне в тобі раптово
Жінка, яку люблю.
Вона — що була тобою —
В ту мить нагадає мені
Будиночок під сосною,
Наші найкращі дні.
Прогляне,
але невдовзі
Сховається, забіжить
В темнаве твоє волосся,
Зіниці, тепер чужі.
Ти їй не повіриш знову,
І не дозволиш сама
Кілька хвилин розмови,
Якої у нас нема.
Я б, може, тебе востаннє
Залишив з того жалю,
Але ж на кого зоставлю
Жінку, яку люблю?
Як ще раз лагідним зором
В тобі прогляне вона,
Крім мене — я ж знаю добре —
Ніхто її не впізна.
Далека в неї дорога,
І сумно з нами тепер...
Але як вона приходить,
То значить, люблю тебе.
 
 
* * *
На цегляних парканах напівзруйнованих,
На дахах старих будинків з фронтонами,
На шматочках землі, вітром нанесених,
Деревця-самосійки виросли в кілька весен.
Коли б так само навчитися можна
Дорожити твоєю скупою любов’ю,
Як цінують вони кожною-кожною
Грудочкою землі,
що їх тримає собою.
Щоб її не розвіяло вітром нещадним,
а коли зелені листочки випускають на волю,
сумують вони за рясними дощами
і тремтять, щоб її не змило водою.
Тоді осліпле коріння тикатиметься на всі боки,
шукатиме навпомацки, в повітрі простерте,
свою пилинку,
смужечку землі неглибоку,
на камені — і під серцем.
Свій найдорожчий дарунок долі
з нещедрого літепла перебіжного,
наче любов твоя, що ніколи б
так не відчув,
якби вона була більшою...
 
 
 
У ПРИХИСТКУ ДОЛОНЬ
 
Мій добрий ангеле-хранителю,
Чим повіддячую тобі
За доброту твою проникливу
В моїй знедоленій судьбі?
Коли у світі перевтомленім
Та безогляднім, як ріка,
Такі слова мені промовила,
Що ні від кого не чекав.
Я ладен був, піддавшись відчаю,
У сонячний базарний день
Піти по вулиці із свічкою,
Мов сіромаха Діоген.
— Шукаю вас, розумні, совісні,
Ну відгукніться ж, хоч на мить!
Хіба не бачите і досі ви? —
У мене свічка догорить!
І згас би на вітрах поривчастих
Той непомічений вогонь,
Якби не огорнувся в прихисток
Твоїх долонь...
 
 
ІНТУЇЦІЯ
 
Такий банальний і старий сюжет —
Тебе нема. І сірий дощ на землю.
Оті вчорашні паузи — невже
Не випадкові в голосі твоєму?
І щось в мені жило — гостріше скла,
І мовою шептало неясною...
А втім, це дощ. Хай він всьому виною.
Лише б не інтуїція була.
 
 
 
* * *
Чомусь таке враження нині,
І думка весь час огорта,
Що наче в космічну пустиню
Тобі відсилаю листа.
Не знаю, не знатиму завтра,
Тебе він застане чи ні,
Десь там, аж на Альфа Центавра,
Куди не ступити мені.
А може, ніде й не загається
І ти прочитаєш,
якщо
Галактики — хоч розбігаються —
Не кануть з Нічого в Ніщо.
Той лист на чотири хвилини,
Та вічний, допоки є ти.
І, мабуть, це вічність єдина,
Яку б я ще зміг осягти.
 
 
ЦЕ ЖИТТЯ
 
ми кохалися в траві
се ля ві
впали в схованку-траву
се ля ву
хвилювалася трава
се ля ва!
і народиться в траві
се ля ві.
 
 
 
 
 
НЕ ЗАБУЛА
 
ніч ти моя ласкава ніч ти моя дорога
тихо-тихо приходиш ніби ступаєш в траву
ось і мене торкнулась ніжна твоя рука
добре ти не забула що я на світі живу
тут у моїй пустелі ніхто не бував давно
це моя біла стеля стін тоненька межа
а хочеш? тобі подарую своє самотнє вікно
все-таки буде з тобою якась нерозважна душа
 
 
СПЕРШИСЬ НА ПІДВІКОННЯ
 
ніч з марнотратним світлом
з далеким глибоким листям
вулицями настороженими телефонним вікном
крізь яке невидимий голос втомлено дивиться
на розбиті майдани і пивниці просяклі вином
ніч з кам’яною росою
склом
покрівлями з цинку
все вже вона — і тиша
і запізніле поліття
вигин твоєї руки — ніжна місцинка
є зсередини там біля самого ліктя
з гніздами ос під карнизами
пристанню на Подолі
хвилями що спинились під обрієм на взбережжі
як він біліє вигин моєї долі! —
коли ти у ніч вдивляєшся
на підвіконня спершись
 
 
НАВІТЬ КОЛИ ГЛЯНЕШ
 
Іду вулицею
і так відчуваю,
що все далі і далі твій поїзд,
і все тугіше натягується струна
поміж нами двома.
І вже так тонко,
тоненько,
так сумовито дзвенить,
навіть коли просто глянеш на неї.
 
 
* * *
Я для тебе — просто так, знайомий,
Тільки штрих у пам’яті, ім’я.
Обійду, не буду в цьому домі —
Надто близько молодість твоя.
Надто білу квітку приколола,
Наче завтра вечір випускний.
Ця любов не збудеться ніколи —
Надто в неї погляд голубий.
 
 
З КАМЕНЮ ДИВИШСЯ
 
З темної брили з непіддатливої твердої
з каменю вікового з вицвілого фотознімка
дивишся мамо на мене бачиш липень надворі
півні ворота розхитують дрібно цвіте суріпка
листя тече за вітром сліпить відро на криниці
стежка уже на вулиці а ти ще стоїш на ґанку
знову твій Ной маленький на золотій погрібниці
небо таке небесне перепливає зранку
що він з собою візьме те наймиліше Богу
це полинове сіно тінь ластівок на картоплі
ці голоси цей спокій хату вербу кривобоку
інше розійдеться хвилею в сонячному потопі
з темної брили вирубаної твердої
з каменю дивишся мамо бачиш людину сиву
і наді мною крила шелеснули як над водою
голуб оливкову гілку несе з Лісового масиву*.
 
* * *
Коли не захочеться жити,
І не залишиться навіть сльози,
Запитаєш: чаю налити?
Може, все-таки поїси?
А було ж тієї любові як хліба,
Вистачило б на сто жебраків.
...Маленький хлопчик у куточку хлипав,
Навіть медяника не захотів.
Так йому, ну так йому — як нікому,
Ні до хліба, ні до води.
Хтось пішов на хвилинку з дому,
А виявилось, що назавжди.
 
* * *
З сусіднього двору
крізь листя, відхилене вітром,
зиркаю крадькома
на продане рідне подвір’я.
Миттєві погляди кидаю,
мов ненароком,—
на виноградом повитий
ґаночок неширокий.
От-от відчиниться хвіртка,
тата побачу напевне,
викошену суріпку
привозить велосипедом.
Відв’яже мішок помалу,
травою встелить подвір’я,
аж поки його не стало,
була в нас
зелена неділя.
Аби ніхто не подумав,
ніби щось видивляюсь,
очі відводжу,
іду собі,
не озираюсь.
Любов моя — наче крадена! —
але й дорожча від того,
тут, біля рідної хати,
куди не звертає дорога.
 
 
СЛОВА НА ШИБЦІ
 
Ще трохи стежку потопчу,
А там — у вирій!
І я од вас перелечу
В четвертий вимір.
Там навіть час не той, що тут,
Густий, як вата.
Піду на світло і зайду
До Бога в хату.
І стану в нього на рядні,
Відчувши трепет.
Висять ікони на стіні —
Автопортрети.
І жар шугне з моїх підошв,
І зважусь, може,
Скажу: «Куди б не йшов, я йшов
До Тебе, Боже.
І ось мої змигнули дні,
Як ніжний спалах.
Як на надиханім вікні,
Слова розтали.
То я дитиною сидів
На підвіконні.
Ти пальчиком моїм водив
По склу холоднім...».
І Бог мої гріхи простить,
І ще раз в мирі
Відпустить душу погостить
В земний ваш вимір.
Огорне в плоть і відчуття,
Як в шовк найтонший!
І довгий шлях мого життя
Іще продовжить —
Аж доки промінь осява
На сивій шибці
Колись написані слова,
Вологі й чисті.
 
Віктор ТЕРЕН.
 
 
 
Прочитано 1880 раз
  • Печать
  • Оцените материал
    (7 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Ноябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Реклама на сайте

В каких сферах Вы сталкиваетесь с проявлением коррупции

судебные и правоохранительные системы - 47.1%
инфраструктура бизнес - 31.4%
вузы и больницы - 21.6%

Всего голосов:: 51
Голосование по этому опросу закончилось в: августа 31, 2015

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран