Сегодня 21.11.17, Вт 11:58
Облачно

6°C

Кировоград

Облачно

step up logo



Поиск 

Четверг, 09 июля 2015 09:35
ТРОПІКИ. АНГОЛА. ЛУАНДА: ТАЄМНІ СТОРІНКИ МИНУЛОГО

  Радянські військовики в різний час і у різних країнах перебували задля відстоювання політичних інтересів СРСР. Беручи до уваги те, що в нашому місті живе немало тих, хто побував у різних куточках планети, перебуваючи в ЗС СРСР, ми вирішили зустрітися з деякими з них (з якими змогли зв’язатися) задля того, аби почути про таємні ще донедавна сторінки минулого.

  Продовжуємо тему «Є й такі інтернаціоналісти» розмовою з Миколою Кириловим, який значний період строкової служби провів у Анголі.

 

 Миколо Павловичу, з публікацій останнього часу в пресі стало відомо, що в Анголу відправляли знамениту Тракайську повітряно-десантну дивізію. Це сталося тоді, коли елітні підрозділи Південно-Африканської Республіки прорвали оборону місцевих загонів, зімяли підрозділи кубинської міліції і їхня бронеколона швидко почала рухатися до столиці. Зупинили її лише тракайські десантники. І хоча тоді в боях полягло чимало солдатів строкової служби, про цю операцію й сьогодні майже не знають. Чи не з тих ви десантників?

  – Ні, не з тих десантників, а з моряків. Перебував яв Анголі 1977-го й 1978 року у складі інструкторського екіпажу великого торпедного катера Чорноморського флоту. Про майбутнє спецвідрядження мене з товаришами попередили за пів року, протягом яких ми в Балаклаві модернізували судно, пристосовуючи його до тропічного клімату. В Анголі наш інструкторський екіпаж повинен був навчати ангольських моряків і передати катер ангольським збройним силам.

  – Яким чином ви дісталися тропіків?

  –Півтора місяця нас буксирувало інше судно, аби не зменшувати моторесурсу катера. Прибули до Луанди ввечері. За міжнародними правилами, військові кораблі можуть заходити на базу лише вдень, тому ніч провели на рейді. Уранці над нами пролетів закамуфльований ангольський військовий літак. Пілоти, побачивши наш прапор, похитали крильми, що навело на думкупро те, чи не радянські військові керують літаком.

  – Що це за період був у житті тієї країни?

  – Там тривала громадянська війна. На прохання уряду країни до неї прибула радянська військова місія.

  Протягом місяця ми готували корабель для передачі його зі складу ЗС СРСР до складу ЗС Анголи. Після церемонії передачі опинилися в цікавій ситуації: корабель ангольський, екіпаж теж, але не вміє керувати судном. Тому повинні були навчити його це робити. Нас переодягли в кубинську форму — і ми почали вчити ангольців. Спочатку жили в кубриках, але через своєрідність приготування  нашими підопічними деяких місцевих страв переселилися на берег. Там познайомилися з кубинськими військовими, які перебували в країні у зв’язку з офііцйним запрошенням уряду Анголи. Між нами склалися дружні стосунки, які тривали протягом усього часу нашого перебування там.

  – Що саме доводилося робити вам з товаришами?

  – Я навчав фахові радиста свого підопічного, інші спеціалісти — своїх. Але, крім цього, доводилося виконувати прикордонні функції, перевозити вантажі, забезпечувати висадження ангольського десанту, диверсійних груп. Одного разу, підняті затривогою, евакуювали екіпаж напівзатопленого катера УНІТА (організація, що протистояла урядові).

  – Які враження про країну лишилися? Щось було такого, з чим ви раніше не зустрічалися?

  – У той час, як я вже сказав, у країні точилася громадянська війна, тому навколо було багато слідів масових репресій. Наприклад, неглибокі рови, заповнені тілами загиблих.

  Щодо тамтешнього клімату: через те, що Луанда знаходиться на березі океану, удень було не надто жарко, уночі температура сягала 20 градусів. Із фруктів і овочів там ростуть і їхні, і наші. Це помідори, огірки, цитрусові, кокоси, ананаси, манго, папая тощо. Дивувало те, що кімнатні рослини, зокрема кактуси, ростуть на вулиці й мають гігантські розміри. В океані багато риби, запам’яталися потужні припливи й відпливи, а ще в обідню пору від сонця не було тіні, бо воно знаходиться в зеніті – прямісінько над головою. День і ніч там будь-якої пори тривають однакову кількість годин, а вночі сяють зовсім інші зірки. З радянських радіостанцій було чути лише «Голос Родины», тому ми стали палкими її прихильниками.

  – Як закінчилася ваша одіссея?

  – Назад на базу, у Севастополь, ми поверталися літаком. Та довго там я не затримався: довелося побувати ів Алжирі.

  – Із екваторіальної Африки та в північну?

  – Так. Туди потрапив знову жу складі інструкторського екіпажу, але вже ракетного катера. В Алжирі був місяць, поки разомз арабами тестували судно. Моя служба підходила до кінця, тому мені знайшли заміну, хоча й пропонували залишитися служити понадстроково.

  Перебуваючи в Анголі, більш-менш вивчив португальську мову, тому французьку, як другу державну в Алжирі й близьку до португальської, трохи розумів. Це давало змогу спілкуватися з алжирцями. Збагнув, чому араби закутують голову й обличчя. Коли вітер дув з пустелі, дрібні піщинки забивали дихальні шляхи, від них ніде було сховатися. Також цікаво було спостерігати за тим, що в тому місті, де ми перебували, удень на вулицях майже не були жінок. Їх же не було й увечері в розважальних закладах. Така от дискримінація по-східному. Хоча у столиці — місті Алжирі—жінки поводилися більш по-європейськи.

  Так сталося, що два свята Нового року—1978-го й1979року — зустрів в Африці. Про що тепер згадую з ностальгією. А також про людей, яких зустрів там.

  – Чи маєте ви статус учасника бойових дій?

  – У наших документах про перебування за кордоном нічого не написано. Крім цього, під час спецвідрядження при собі ми їх не мали, тож у випадку нашого зникнення шанс відшукати нас був мінімальним. А статус учасника бойових дій я й мої товариші отримали на початку дев’яностих років.

 

ЄГИПЕТ НЕКУРОРТНИЙ

 

  Щоб розповісти читачам про радянських військових у Єгипті, наш кореспондент  зустрівся з кількома кіровоградцями, які там служили. 3 кількома передусім через те, що в тій країні військові дії за участі представників СРСР розпочиналися кілька разів. До вашої уваги розповіді чотирьох учасників подій далеких сімдесятих років минулого сторіччя.

 

  Леонід ІЩЕНКО. Тодіпонад строковик, старшина, начальник радіостанції:

  – До спецвідрядження в АРЄ (Арабська Республіка Єгипет) я служив у Канатовому в АСУ (автоматична система управління) начальником радіостанції. Командир частини відібрав чотирьох спеціалістів (серед них був і я). Формували наші підрозділи в Умані. Це були ВПНА (виносні пункти наведення авіації). Їхнім завданням у подальшому стало виявлення ізраїльських літаків і наведення на них радянських. З Умані нас двома ешелонами переправили до Феодосії. Там здали документи, перевдяглися в цивільний одяг. У суховантаж було завантажено два ешелони техніки з людьми —  і 13 березня 1970 року почалося плавання через Босфор, Середземне море до Александрії, якої досягли 17 березня. Ми були першими представниками Радянської армії, тому нам і довелося створювати всю необхідну інфраструктуру. Із Александрії залізницею ВПНА перекинули в місто Бенісуейф, а далі перепливли поромом Ніл і прибули на місце дислокації — у Зафаранську долину.

  У складі підрозділу перебувало 20 осіб (шестеро офіцерів, п’ятеро понадстроковиків і дев’ятеро солдатів). Спочатку жили в окопах, пізніше перебралисяв підземне бетонне укриття. Одного разу вночі на нас напало п’ять ізраїльських гелікоптерів (перед цим ізраїльтяни викрали радянський радар, тому, певно, вирішили іще щось поцупити). Усі сховалися в захищеному командному пункті. Лише мене із солдатом з автоматами та ящиком гранат лишили охороняти радіостанцію.

 Приготувалися до найгіршого. Але командир наказав тікати на командний пункт, що ми й зробили з неймовірною швидкістю. А потім почалися ізраїльський обстріл і наша відповідь на нього. Зранку прибув командувач радянськими військами в Єгипті: сварив за те, що не захопили хоча б гвинтокрила.

  Служити довелося в умовах спекотного клімату (40 градусів у тіні). Через це постійно ламалася техніка. Аби  хоч трохи полегшити собі життя, зробили душову кабіну, пофарбували її. Уже до одинадцятої години туди не варто було заходити: текла вже не вода, а окріп. Пошту доставляли щоп’ятниці гелікоптерами. По воду їздили за 130 кілометрів «уралом» до Каїра. По дорозі проїжджали повз знаменитого Сфінкса з відбитим ще наполеонівською гарматою носом.

  Бойові дії вели, в основному, наші пілоти. Але й ми виконували важливу роботу, про що свідчить нагородження нашого командира Геннадія Родіонова орденом Червоної Зірки. Весь особовий склад ВПНА отримав єгипетські медалі)щоправда, вони до нас із Москви не дійшли).

  У переддень повернення додому командир полку вишикував пілотів і сказав, що сьогодні вони можуть літати хто як хоче. Так вони й літали: догори колесами, виробляли всілякі викрутаси. Таке от безкоштовне шоу влаштували.

  Вісімнадцятого травня 1971 року ІЛ-62 доправив нас до Львова.Так закінчилося моє перебування протягом року й трьох місяців у Єгипті.

 

  Василь ВАРАВА. Тоді старший лейтенант, командир взводу:

  –До Єгипту наша група потрапила літаком, вилетівши з-під Москви. Сіли 28 лютого 1970 року на аеродромі Каїра. Звідти я прибув на аеродром біля поселення Комаушин. Відповідав за зв’язок на ньому. До складу полку входив ще один аеродром в іншому місті.

  Ми забезпечували вильоти ескадри за сигналом тривоги, що траплялося доволі часто — як тільки ізраїльтяни наближалися до Суецького каналу. Працювали вденьі вночі: льотчики здійснювали і денні, і нічні польоти, аби бути постійно готовими до бою. Про серйозність ситуації свідчить те, що до нашого прибуття було збито чотири радянських літаки, один з яких пілотував льотчик з Канатового. А за період мого перебування в Єгипті розбилися два МіГ-21.

  Дуже допікала спека. Там я застудив спину: виходив полежати десь у тіні, а нечастий вітерець зробив свою справу. За весь час служби в АРЄ відпочивав одного разу біля Александрії на березі Середземного моря. Це щоб зовсім не спікся в пісках.

  Носили єгипетську форму, хоча, мабуть, ні для кого не було секретом, хто ми такі. Співпрацювали з єгипетськими військовими. Хоча вояки з них були не дуже. Крім іншого, важко було їм воювати, п’ять разів на день молячись. Пізніше президент Анвар Садат на період війни зменшив кількість молитов із п’яти до трьох разів на день.

 

  Микола ДЗЮБЕНКО. Тоді понадстрокових, прапорщик, начальник підрозділу електросилових установок:

  – В АРЄ я потрапив улютому 1971 року. Перед цим місяць перебував у місті Мари (Туркменія) на акліматизації. Вилітали з Москви при мінусовій температурі. А сіли в Каїрі вже при двадцяти восьми тепла. Прибули на точку в цивільному одязі. Служив начальником підрозділу електросилових установок на центральному пункті авіації. До підрозділу входило двоє старшин, командир і троє солдатів строкової служби. Наше завданням полягало в наданніна центральний пункт необхідних даних, а також у навчанні єгиптян. В АРЄ тоді було потроху наших військ усіх родів. Під час мого перебування там загинув пілот з Канатового, було розбомблено ракетний дивізіон. Бомби скидали й нанас. Одного дня ми з командиром мали перевозити на іншу точку штурмана наведення. Тільки-но від’їхали, як на позиції зайшли два «фантоми»і знищили станцію. У ній загинув арабський офіцер.

  Хочу розповісти про те, що запам’яталося найбільше. Насамперед, це різниця у ставленні до солдата у нас і у них. Смерть їхнього солдата не ставала для офіцерів якоюсь значною подією. Єгипетські офіцери були вихідцями з багатих сімей, їхній вищий командний склад не надто прихильно ставився до радянської присутності в країні. Солдати й сержанти ж в основному походилиз бідних сімей, багато хто йшов служити, аби мати змогу тричі на день поїсти: селяни тоді в Єгипті жили дуже бідно.

  Промисловості на той час в АРЄ майже не існувало. Працювали майстерні шиномонтажу, були плантації, сади. З нашої точки ми спостерігали, як радянські спеціалісти будували Хелуанський алюмінієвий комбінат. Іноді випадала нагода подивитися країну: разом із солдатами оглядали піраміди, були на Асуанській ГЕС, що знаходиться в пустелі на Нілі. Із шести її турбін по-справжньому працювали лише три, інші три — не на повну потужність, бо нікуди було витрачати електроенергію. Єгипетська армія на той час була погано підготовленою. Не сприяли її боєздатності й необхідність тричі на день здійснювати молитву. А під час свята Рамадан ніхто не мав права ні пити, ні їсти до настання темряві, ні курити, ні відпочивати— тільки працювати. Тож якими солдатами протягом місяця, поки тривав Рамадан, були єгиптяни, можете собі уявити. Після Рамадану можна їсти, скільки захочеш. А це знову ж таки несприяє нормальному несенню служби. Про це знали ізраїльтяни й користувалися тим. Кажуть, що під час молитви кілька ізраїльських танків оточили, а потім знешкодили більше тисячі танків, що надійшли із СРСР. Служити солдат-египтянин міг дуже довго. Якщо не мав брата, то не міг демобілізуватися, поки тривали військові дії. Ми ж не мали права втручатися у стосунки між їхніми військовими. Тому лише спостерігали за ними. У єгиптян небуло гауптвахти, а того, хто заслужив покарання, садили в яму у піску, а біля неї ставили вартового.

  Запам’ятався Каїр — велетенське місто з майже повною відсутністю висотних будинків. Простягнувся він уздовж Нілу, де по обидва боки від ріки на 25 кілометрів розкинулася зелена зона, а далі —піски. Араби дуже поштиво ставляться до померлих. Коли ми їхали з аеропорту Каїра, то по один бік дороги бачили Мертве місто —цвинтар з будовами, склепами, кварталами. На ньому спочивають цілими родами. Священним обов’язком кожного араба є відвідання у вихідний —п’ятницю –— померлих.

  За весь час мого перебування в АРЄ, з лютого 1971-гопо травень 1972-го, не було жодного дощу. Так ми й покинули цю країну, не намокнувши там, але добряче засмагнувши.

 

  Василь ЛОБОДІН. Тоді — пілот, майор авіації:

  –До спецвідрядження служив у Канатовому командиром ескадрильї. Перед вильотом у Єгипет у мене спитали, чи згоден я туди їхати. Я погодився. Дехто відмовлявся, мотивуючи цетим, що заприсягся захищати Батьківщину, а не Єгипет. Перед перед дислокацією ескадрилья готувалася за програмою майстрів бойового застосування.У ній було п’ятнадцять літаків. Але через невідомі мені причини до Марів на акліматизаціюта підготовку до відправлення в АРЄ відіслали лише мене та мого начальника штабу. Як на зло, у цей час там усталилася незвична для тих місць сльота. Тому вирушили до Єгипту з пілотами, які прибули з Польщі, Кавказу, усього Союзу, — недостатньо підготовленими.

  Я молив Бога, аби ми зразу ж не потрапили в бій, адже льотчикибули майже не знайомі між собою, ще не звикли один до одного. Бог, мабуть, прислухався до мене: мали час і можливість відпрацювати вже на місці всі необхідні елементи і прийоми.

  Перша група пілотів, яку змінили, втратила п’ятьох льотчиків, один з яких був з Канатового. Ми це пам’ятали й ретельно готувалися. Навіть бажали зустрітися в бою з противником, перевірити свої можливості. Несли службу за трьома ступенями готовності. При першому перебували в літаку з увімкненими приладами в залізобетонному укритті. Доводилося за час чергування здійснювати чотири-п’ять бойових вильотів, що, звичайно ж, наклало свій відбиток на психіку. При другому ступені готовності знаходилися в казармі й заміняли тих, хто вилетів по тривозі. При третьому — тренувалися, відпрацьовували різні варіанти атаки й захисту.

  Жили на аеродромі за колючим дротом. Основне завдання полягало в захистіз повітря столицій промислових об’єктів. Нам заборонили перетинати Суецький канал, ізраїльтяни ж часто це робили. Піднімалися з аеродрому, коли тібули за 100 кілометрів від нього. За час мого перебування в АРЄ протягом року й трьох місяців повітряних боїв не було. Але все ж один ізраїльський літак ми підбили.Йому, пошкодженому, вдалося приземлитися на своїй території. Коли повернутися до наших жертв серед першої групи пілотів, то слід сказати, що частково це сталося й через те, що тодішні «фантоми» мали дещо кращі технічні характеристики, ніж наші МіГи. Це й зіграло фатальну роль.

  Під час спецвідрядження пілоти знаходилися в постійній напрузі, вдалося лише кілька разів побувати біля пірамід та в Каїрі, більше нікуди не могли вирватися через необхідність бути в постійній бойовій готовності.

 

Юрій Лісниченко

Прочитано 1194 раз
  • Печать
  • Оцените материал
    (9 голосов)
Теги:

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Ноябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Реклама на сайте

В каких сферах Вы сталкиваетесь с проявлением коррупции

судебные и правоохранительные системы - 47.1%
инфраструктура бизнес - 31.4%
вузы и больницы - 21.6%

Всего голосов:: 51
Голосование по этому опросу закончилось в: августа 31, 2015

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран