Сегодня 21.08.17, Пн 18:50
Сильная облачность

32°C

Кировоград

Сильная облачность

step up logo



Поиск 

Четверг, 16 июля 2015 08:13
КРИВАВА ІСТОРІЯ СРСР:  ПІД НЕБОМ ШАНХАЯ

Колись СРСР надавав допомогу молодому пореволюційному Китаєві, потім зміцніла КНР (Китайська Народна Республіка) уже мала серйозні претензії до колишнього старшого брата, а зараз немає вже ні СРСР, ні тодішнього Китаю. Є незалежні країни — колишні союзні республіки — та капіталізована динамічна КНР. Але минуле лишається в пам’яті людей, і їм є що розповісти. Сьогодні з нами ділиться своїми спогадами учасник оборони КНР від військ Гоміндану та його союзників Степан КЛЮЙ.

 

  – Пересічний українець пов’язує нині Китай передусім з дешевими товарами ширвжитку Для більш поінформованих — це перспективна країна з вельми амбітним комуністичним керівництвом, яке все більше стає схожим на політиків-менеджерів, які ведуть країну до світлого, уже, певно, не комунізму, а просто — майбутнього.

  Степане Семеновичу, ви перебували в щойно пореволюційному Китаї початку пятдесятих у зовсім іншій, ніж вона є тепер, країні. Як ви туди потрапили?

  – Почну з того, що народився я 1928 року. У 20 років — 16 жовтня 1948-го — мене призвали до армії. Приїхав я тоді з хутора Травневого Компаніївського району у військкомат до Кіровограда. Звідти мене з однолітками після короткого перебування в Києві повезли до Москви. Там посадили в потяг «Москва – Дмитров (Московська область)». Зустрічали молоде поповнення на вокзалі з оркестром, хоч і падав дощ. Потрапив служити із земляком Петром Залізним, який зараз живе в селі Степовому Компаніївського району, до першого гвардійського прожекторно-зенітного полку, що розташувався в такому ж, як і в Москві, але меншому за розмірами Кремлі. Вчилися керувати радіолокаційною станцією із системою пошуку літаків. За її допомогою визначали відстань літака від станції, вона автоматично вмикала прожектори, які освітлювали літак у випадку його потрапляння до зони огляду. Заняття були серйозними, дисципліна — залізною. Надавали великої уваги й фізпідготовці: у протигазах пробігали по три кілометри, а взимку на лижах— по 20. Нас вивозили працювати на станціях, що охороняли повітряний простір. Чергували ми там цілодобово.

  1949 року в частину приїхав підполковник із Генштабу, розповідав про Корею, Китай. Пізніше приїхав іще один, розмовляв уже з групою відібраних солдатів і офіцерів, казав, щоби були готовими до відправлення в одну з країн Південно-Східної Азії. Після цього ми здали документи й кілька місяців перебували без них. Одного разу в грудні до частини прибули криті вантажівки з Москви, які нам довелося розвантажувати. Дуже здивувалися, побачивши новісінькі цивільні одяг і взуття. Через тиждень — 25 грудня — уже іншими машинами завезли сухі пайки. На початку січня 1950 року, коли ми повернулися з місцевого клубу залізничників, відібраній раніше групі наказали зняти військовий одяг і видали цивільний разом з валізами. Потім сіли в автобус, що вже очікував на нас біля воріт. Усі були стривожені, бо не розуміли, що відбувається. Прибули до Москви, там пересіли в потяг «Москва– Пекін»і лише тоді почали здогадуватися, що й до чого. Їхали близько восьми діб і прибули на прикордонну станцію Отпор. Звідти на малій швидкості перетнули кордон. При його перетині з підніжки зістрибнув радянський прикордонник і застрибнув китайський. Через 25 кілометрів наблизилися до всуціль огородженої високим парканом станції Манчжурія. Через міста Харбін, Хайлар, Чанчунь, Нанкін, Тянзин дісталися на поромну переправу ріки Янцзи. У цей час прилетіли два літаки й почали скидати бомби. Добре, що нас вчасно відвели в кар’єр. Його, мабуть, часто використовували з цією метою. Після тривоги переправилися через більш ніж трикілометрову завширшки ріку й на іншому березі сілив автобуси. Група наша поповнилася людьми з інших частин і складалася десь зі ста осіб. Привезли нас у Шанхай і розмістили в будинку, де до революції містилося представництво Великобританії.

 

  – Які події спонукали тодішнє керівництво СРСР увести війська до КНР?

  – Незадовго до того в Китаї завершилася революція, яку очолила компартія на чолі з Мао Цзедуном. Комуністам протистояла півмільйонна добре озброєна армія на чолі з керівником партії Гоміндан Чан Кайші. На прохання уряду КНР радянські військові прибули захищати щойно посталу республіку. Армія КНР була доволі слабкою, не мала достатньо ні озброєння, ні амуніції. Війська Чан Кайші зайняли територію острова Тайвань. Звідти авіації Гоміндану та його союзників здійснювали вильоти за для бомбардування материкового Китаю.

  Нас перевдягли в китайську уніформу й перевели в будинок, де за часів японської окупації жив міський голова. Тут же, метрів за сто п’ятдесят, знаходилася наша станція, в якій ми несли службу.Станція стеження й наведення була здатна фіксувати літаки на відстані чотирьохсот кілометрів.Навколо будинку і станції звели шестиметровий бамбуковий паркан, а за ним в окопах нас охороняв китайський батальйон. Нальоти на місто траплялися чотири-п’ять разів на добу, тож ми постійно перебували в бойовій готовності. Допікали мусонні тижневі дощі й тропічні комарі.Через те, що жили в будинку, нам ще було не так і погано, а от як почувалися солдати на узбережжі, де перебували, мабуть, у наметах — неважко уявити. Хоча й за наших прийнятних умов проживання солдати хворіли на тропічну малярію, запалення легенів та дизентерію.

  Ми надавали точні координати ворожих літаків, які потім знищували інші підрозділи. Для цього в небі над містом постійно літали два літаки, унизу стояли зенітки. Та за весь час перебування в Китаї ми не спілкувалися з іншими підрозділами, настільки жорсткими були умови нашого перебування там. Нам пощастило, бо нашу станцію не бомбардували, а інші піддавали авіаударам. Я вже згадував про свого земляка Петра Залізного. Ми з ним потрапили на одну станцію, я — радіолокаторником, а він — прожектористом. Та й дослужували потім у Дмитрові теж разом.

 

  – Чи мали ви можливість ознайомитися з містом, спілкуватися з його мешканцями?

  –Так. З початком у серпні 1950 року війни в Кореї стало трохи легше. Нальотів поменшало. Іноді нас вивозили в місто до палацу імператорів, на концерти. Хоча й носили китайську військову уніформу або цивільний одяг, китайці нас упізнавали й бурхливо вітали. Адже ми фактично врятували їх, китайська армія самостійно не змогла б захиститися. Китайці були дисциплінованими, охайними (їхні машиністи, наприклад, працювали в чистих синіх костюмах і білих рукавичках),настільки чесними, що в магазинах на всьому поверсі був один продавець, ніхто навіть гадки не мав щось поцупити, хоча жили дуже бідно. Протягом одинадцяти місяців ми не мали змоги листуватися з рідними. Тому коли бачили в місті християнську церкву — на очі наверталися сльози.

  Після передачі техніки китайцям нас знову переодягли в цивільний одяг, нагородили китайськими нагородами, подякували за службу. Як приїхали туди залізницею, так і повернулися назад. У Дмитрові я прослужив ще до кінця листопада 1951 року, після чого демобілізувався й повернувся доКіровограда.

 

 

ІЗ В’ЄТНАМОМ У СЕРЦІ

 

   Події, про які йтиметься нижчевідбувалися тридцятьсорок років томуСьогодні з нами діляться спогадами учасники оборони Демократичної Республіки Вєтнам (ДРВ) від агресії з боку Південного В'єтнаму та США.

 

  Павло ПОГОРЄЛОВ, підполковник у відставці

  – 1974 року я служив у 702-му навчально-авіаційному полку Чернігівського училища льотчиків заступником командира полку з політчастини. У В’єтнамі на цей час уже десять років тривала війна,там перебували радянські військові —ракетники, авіатори та, можливо, моряки. ДРВ допомагали озброєнням та всім необхідним СРСР, країни Варшавського договору та Китай. Через нього у В’єтнам надходили в розібраному стані літаки. У китайців на той час уже були напружені стосунки із СРСР, тому вони забирали технічну документацію на техніку, знімали з неї частину обладнання, зберігали літаки без дотримання необхідних умов, через що ті і ржавіли і псувалися.

  У ДРВ майже не було авіації, тому південні в’єтнамці та американці домінували в повітрі, знищили всю північно в’єтнамську промисловість, мости, порти. Наша група авіаторів (пілоти, інженери різних спеціальностей) прибула до ДРВ 1974 року й обслуговувала літаки на авіабазах Кеп та Ной-Бай, де дислокувалися два в’єтнамських авіаполки. Крім них, на території ДРВ були ще два китайських авіаполки. Завдання нашої групи полягало у збиранні авіатехніки, її обслуговуванній випробовуванні. Я був пілотом і тому, крім випробовування літаків, навчав в’єтнамських льотчиків.

  Основним місцем нашого базування була авіабаза Ной-Бай за тридцять п’ять кілометрів від Ханоя. На неї часто налітали американці. Тоді ми щодуху мчали в укриття, угори. Там же, угорах, знаходилися укриття (печери) і для літаків.

  Американці чітко налагодили службу оповіщення. Тож як тільки американець катапультувався з підбитого літака, за ним прилітав гелікоптер. У в’єтнамців цього не було.Там служили льотчики, які вчилися в Краснодарі і в Китаї. Вони відрізнялися за своїми політичними поглядами. «Китайські» в’єтнамці ставилися до нас підозріло. «Радянські» ж — прихильно. Керівництво збройних сил ДРВ, перекладачі, комісари мали прокитайські настрої, що вносило певне напруження в наші стосунки. А що до всього іншого, то переважала важка робота у складних умовах, якої без сторонньої допомоги в’єтнамці не змогли б виконати. Тому з вдячністю сприймали наше перебування там. Жили вони бідно. І офіцери, і солдати їли два рази на день, не мали ні масла, ні молока, ні м’яса. Могли вживати в їжу гадюк, жаб. Одного разу піймали метрову гадюку і, наробивши з неї котлет, запросили на них. Та ми чемно відмовились. Деяких їхніх пілотів через недоїдання не допускали до польотів. І важили вони тоді менше сорока кілограмів. Відгодувавши льотчика, йому давали дозвіл літати.

  Пробула наша група в ДРВ рік, фактично до закінчення війни, коли США через великі свої втрати і безперспективність ведення військових дій припинили їх. 1975 року ми повернулися додому.

 

  Василь РУДЕНКО,підполковник у відставці

  – У ДРВ я потрапив 1974 року. Служив старшим інженером полку з Павлом Погорєловим. От тільки прибув я туди з Канатового. У в’єтнамців тоді в кожному з двох авіаполків було по шістдесят пілотів, а літаків загалом сімдесят два. Хоча мало бути двісті. Перше моє завдання — з’ясувати, де ж решта? Виявилося, що на звалищі. З групою спеціалістів оглянули техніку й відібрали одинадцять літаків, які можна було полагодити. Кілька років у в’єтнамців нелітала навчальна спарка (лігак на два пілоти), довелося і її ремонтувати. А крім того, займатися з пілотами й техніками. За збирання й обслуговування бойової техніки в’єтнамці нагородили мене своїм орденом. За рік служби схуд на двадцять кілограмів, адже працювали напружено щодня, а кліматтам дуже несприятливий для цього. Зими в нашому розумінні там немає. Температура в цей період переважно плюс 13–15. За такої температури діти у школу вже не ходили, а при плюс п’яти дохли буйволи. У літку на сонці — плюс 65–68 при дев’яноста відсотках вологості. Літати за таких умов дуже складно.

  В’єтнамці —працьовитий, привітний народ, ставилися вони до нас приязно. Кожного місяця я їздив у службових справах до Ханою. Тож мав можливість спостерігати за їхнім життям. Жили вони дуже бідно, навіть головком ВПС ходив у полатаних штанях. Іноді нас возили на екскурсії: в печеру Хо Ши Міна, у місто Холонг на березі Південнокитайського моря. Кожен в’єтнамець хотів доторкнутися до нас, вважаючи, що так він набереться сил і здоров'я.

 

  Іван БІЛОГУР, підполковник у відставці

  – Я потрапив до В’єтнаму на початку війни —1965 року. Тоді на прохання уряду ДРВ СРСР та країни Варшавського договору прийшли в’єтнамцям на допомогу. Служив інженером з радіолокаційного обладнання. До того проходив службу на аеродромі Кубінка. Групу разом з п’ятнадцятьма в’єтнамськими льотчиками, що вчилися в Краснодарі, чартерним рейсом доправили в Ханой. Нас зустрічав увесь уряд ДРВ, за винятком Хо Ши Міна. Перед цим через Китай надійшло десять надзвукових перехоплювачів МіГ-21 ПФМ. Китайці забрали з них всю технічну документацію, наземне обладнання. Літаки довго перебували в непристосованих умовах, тому деяке обладнання заіржавіло, радіолокаційні прилади не працювали. Потрібно було всю цю техніку доводити до ладу, а потім випробовувати її. На аеродром Ной-Бай часто налітали американці, тож ховалися від них у джунглях, горах,а лікаря свого не було. Одного разу серйозно ушкодив руку, тому довелося доправити мене на нашу ракетну позицію в джунглях, де був лікар.

 

  У той час в’єтнамці повністю залежали від Китаю. У неділю зранку з нашого аеродрому увесь уряд ДРВ «дугласом» відлітав на політзаняття до Пекіна. А ввечері повертався. Через те, що СРСР і Китай уже косо дивилися одне на одного, довелося і нам відчути деяку прохолоду з боку прокитайськи налаштованих в’єтнамців.

  Американці мали дещо кращі від наших літаки. Тож убойових умовах модернізували техніку. Війна показала недоліки радянської авіатехніки. Завдяки цьому здійснювали швидку її модернізацію. І це не дивина, адже військові дії завжди були полігоном, на якому її випробовують.

  Ми були першими на землі В’єтнаму. Після нас приїздило багато інших радянських радників. Та не знаю, чи ще кому пощастило побувати там через двадцять років. А я знову опинився в ДРВ у вісімдесятих роках. Це була вже зовсім інша країна. Мандрував і північною її частиною, і південною, де зовсім до того не був. Вона набагато красивіша й багатша від Півночі. Хоча й там усе змінилося. Так сталося, що мій син часто літає до Ханоя й розповідає, що зараз це місто не поступається провідним європейським столицям. На вулицях уже не зустрінеш велосипедистів, як раніше. Люди їздять на моторолерах, мотоциклах, автомобілях. Значною мірою своєму розвиткові країна зобов’язана, звичайно ж, СРСР та іншим колишнім соціалістичним країнам. Але сьогодні значні інвестиції в її економіку вкладають також Китай та колишній неприятель — США. Що ж — світ змінюється. Головне, що всього цього в’єтнамці досягли у статусі незалежної держави, за який вони боролися, а ми їм у цьому допомагали.

 

Юрій Лісниченко

Прочитано 872 раз
  • Печать
  • Оцените материал
    (8 голосов)
Теги:

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Август 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Реклама на сайте

В каких сферах Вы сталкиваетесь с проявлением коррупции

судебные и правоохранительные системы - 47.1%
инфраструктура бизнес - 31.4%
вузы и больницы - 21.6%

Всего голосов:: 51
Голосование по этому опросу закончилось в: августа 31, 2015

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран