Сегодня 23.10.19, Ср 11:28
Чисто

-7°C

Кропивницкий

Чисто

step up logo



Поиск 

×

Предупреждение

JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 5376
Вторник, 06 сентября 2016 08:23
СЕМЕНОВИЧ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ: «НАЙБІЛЬША НАГОРОДА І ПОДЯКА – ЦЕ ЗДОРОВ’Я  ПАЦІЄНТІВ»

 

Наша країна завжди славилась своїм науковим потенціалом в різних сферах життєдіяльності. Українські спеціалісти високо ціняться за кордоном, адже, завдяки своєму професіоналізму і відповідальності, вони часто  досягають помітних успіхів.
 
Наших науковців, лікарів, економістів, аналітиків, фінансистів охоче запрошують на роботу у найкращі міжнародні компанії. І багато хто погоджується. Але є й ті, хто залишаються в Україні і рухають країну вперед.
 
Одним із них є завідувач травматологічного відділення Кіровоградської обласної лікарні, заслужений лікар України Семенович Андрій Сергійович. Він уже більше 40 років рятує людей і є спеціалістом із унікальним досвідом, який поєднує в собі стару школу із передовими технологіями і підходами сучасної медицини. 
 
Нам вдалось поспілкуватись із Андрієм Сергійовичем і дізнатись про його професійний шлях, особливості роботи та погляди на наше сьогодення.
 
- Андрій Сергійович, розкажіть, як давно Ви вже працюєте?
 
- Буквально місяць тому було рівно 40 років, як я прийшов у це відділення у 1976 році, після закінчення Тернопільського державного інституту. Отримав направлення в Кіровоградську область. Сюди я прийшов в інтернатуру на базі цього ж відділення. Ну і залишили мене тут працювати. В мене так і є тільки один запис у трудовій книжці після закінчення інституту: «Кіровоградська обласна лікарня. Травматологічне відділення». 
 
- А чому Ви обрали саме травматологію?
 
- Це так свідомо склалось. Бо є свої моменти. Якщо після школи поступати в інститут, то воно більш незнайоме. А я після 8 класів, у 1966 році, поступив в медучилище. Просто тоді був такий підхід, щоб самому щось робити. В нас раніше було як – закінчив історичний факультет в педінституті, працюй потім на партійній чи комсомольській роботі.
 
 А я ще в 6-8 класі дивився, що в основному тоді було 2 спеціальності: якщо закінчив педагогічне, то людина працює вчителем, а якщо лікарем, то вона безпосередньо робить те, чому її навчили. В сім’ї в мене медиків не було, але до медицини відносились дуже тепло тому, що також всі хворіли. І завжди говорили, що лікарі допомагають людям. От. А вже коли я 4 роки відучився в училищі, закінчив його з відзнакою, то мав право поступати в інститут, як медаліст. Я вже 4 роки безпосередньо бачив хворих. 
 
Тобто, підготовка в мене вже не була така, як після школи загальна, а медична. І я вже визначився, що медик, особливо якщо це чоловіча стать, повинен працювати в травматології і щось допомагати хірургічно. Тоді розвивалась хірургія, разом з технікою розвивались технічні установи, а разом з ними і медичні. І коли я поступав в інститут, я був упевнений, що я буду тільки в хірургічній професії. А вже в інституті, десь на другому-третьому курсі я записався на практичний гурток по травматології.
 
Звичайно, в мене тоді вже були цілі.
 
- А тут Ви з чого починали?
 
- Сюди я був направлений в інтернатуру і на роботу по травматології і ортопедії. Тобто, я вже тут пройшов інтернатуру по травматології. 
 
- А в якому році Ви стали завідуючим? 
 
- В 1993 році. Вже 23 роки я тут завідуючий. 
 
- За ці 40 років Ви ні разу не пожалкували про вибір професії? Чи можливо Вас це тільки надихає?
 
- Чесно, я завжди кажу, що ні разу я не пожалкував, що обрав такий шлях. Хоча шлях не легкий. І в побутовому плані, коли одразу після інституту приїхав, і довелось їздити по квартирам із дружиною та малою дитиною. Дев’ять чи вісім років чекав квартиру, хоча там була ще малосімейка. Ну, і все ж таки далеко було.
 
 Я сам із Західної України. Родичів таких, щоб допомогли, не було. Самі були вдвох з дружиною. Але тим не менш. Ну і звичайно ж, хірургія - це така дисципліна, що не тільки ти її сприймаєш, а вона і тебе сприймає. Якщо щось десь не доробив, десь щось не добачив чи не дочитав… Треба ж їздити, дивитись, що роблять в Києві, в Дніпрі, в Харкові. Зараз є можливість і за кордон поїхати подивитись. Якщо цього не будеш робити, то й люди тебе не будуть потребувати, і хірургія не сприйматиме.
 Тяжко було раніше. Працюєш вдень, потім вночі на чергуванні. Але ніколи такої думки не було, щоб все покинути. Переживання були. Якщо людина хвора, то ти ж до неї не відносишся як столяр, або якийсь ремісник. Ти розумієш, що в неї є і психічні і фізичні навантаження. Так що переживання були. І взагалі, в мене по життю така позиція, що якщо вже я сказав, що треба так робити, значить треба робити так. Нема такого, що «от я устав, я напишу заяву, якщо попросять, то залишусь». Такого немає. Людина прийшла, значить вона працює. Я розумію, якщо вона попрацювала рік-два і в неї не вийшло, то вона має право на вибір. Але, пропрацювавши 10-15 років, сформована особистість може йти і розвиватись цим шляхом, при певному таланті. Але змінювати професію… Тим більше зараз, коли вік зрілий…
 Підеш у відпустку, 2-3 тижні не попрацюєш в операційній - і відчуваєш, що вже щось не те. Так що ніколи не жалкував. Було в житті все. Знаєте, хірургія є хірургія. Я рахую, що нема такого столяра, який зробив би вікно і не хотів би, щоб воно було красивим. Буває в нього не виходить. Так само й лікарі. Лікар хоче завжди зробити все нормально. Але бувають різні випадки, які залежать і від рівня спеціаліста, і від рівня підготовки, і рівня відповідальності. Але ж залежить також і від організму того, кого ти лікуєш. Буває різне, але думати про те, що ми неправильним шляхом пішли, то такого не було. 
 
- А Ви казали про те, що зараз є можливість їздити і в інші міста, і за кордон. Можете детальніше розповісти, де вже довелось побувати? Може щось вже вдалось реалізувати у нас, а може ще в планах щось є? 
 
- Зараз наука розвивається. Може десь на локальному рівні воно десь не так, як хотілося б, бо залежить ще від економічної ситуації. А так взагалі розвивається. Так само і Ваша спеціальність розвивається відносно апаратури, можливостей, якості телебачення. Різниця ж є. А в нас - особливо: тому, що люди дивляться, спілкуються між собою, бачать, де і що робляться. Тому у нас вже багато років існує традиція, запроваджена ще моїм попередником, що потрібно всюди їздити, дивитись і вчитись. 
Наприклад, у нас це такі центри травматології і ортопедії, як Київ, Харків, Донецьк був. Зараз, на жаль, його не має. Хоча інститут вийшов звідти і ми підтримуємо зв'язок з ним. Звичайно повинен працювати індивідуально кожен лікар, особливо хірург. Але дійти до того, до чого доходить наука і колективи, в цілому неможливо. Можливо й можна, але випередити не можна. І в нас, наприклад, у відділенні фактично кожного місяця хтось із шести лікарів їздить або десь на навчання, або на стажування. Ми дуже часто виїжджаємо в наш Київський інститут травматології, в Харківський інститут патології хребта і суглобів.
 
 Наші співробітники їздили на стажування в Польщу по спеціальному остеосинтезу. Ми проходив майстер-клас австрійських і німецьких спеціалістів по патології ступні. От зараз буквально буде загальнодержавний з’їзд ортопедів і травматологів України, де будуть усі ведучі світові спеціалісти. Дякуючи цьому, ми ввели у відділенні нові методики. Наприклад, після Польщі ми одні із перших у нас в Україні розпочали оперативне лікування переломів, так званий малоінвазивний метод блокуючого інтермодулярного остеосинтезу. Проводимо ендопротезування суглобів різними системами, різних суглобів – кульшового, ліктьового. Зараз розпочали вже ендопротезування колінного суглобу. І ми не тільки їздимо, а й до себе запрошуємо спеціалістів.
 
 Буквально пару місяців назад у нас був професор Бобков, і ми робили показову операцію. І в нас склався такий колектив із різних вікових категорій, що самому старшому вже 65 років, а молодшому – 25. І, розумієте, зробити із молодого спеціаліста ремісника, який буде зашивати рани – це одна справа, і зовсім інша справа, коли він сам бачить, асистує, вчиться новим передовим методикам лікування. І я рахую, і не тільки я, що відділення в нас все таки на рівні.
 
- В планах у Вас є щось запроваджувати ще в найближчому майбутньому?
 
- Обов’язково. Не можна жити без планів. І не можна зупинятись на досягнутому.
 
- Ну от щось таке революційне найближчим часом планується?
 
- Ви знаєте, є така дуже тяжка травма, як перелом хребта. І зараз підходи зовсім інші до її лікування. Це стабілізація. Але стабілізація не гіпсом, а стабілізація оперативним шляхом. Ми і раніше це робили, але робився доступ, ставилась пластина. Тобто операція така більш-менш тяжка для хворого. Зараз існують нові операції. Ставляться фактично стрижні і фіксується по зовнішній поверхні. Але для цього потрібне відповідне обладнання. На щастя, у нас уже придбали таку апаратуру. Це така спеціальна дуга-рентген, яка вже фактично установлена і можна буде проводити такі операції у нас. Ми вже зв’язуємось із Харківським інститутом патології хребта. Туди будемо їздити. Потім, якщо буде необхідно, тут проведемо пару майстер-класів для того, щоб це освоїти. Буквально в цьому році ми придбали астроскоп, дякуючи нашій обласній адміністрації, облраді і нашій адміністрації, яка підтримувала нас. 
Ми вже проводимо артроскопічні операції. Наприклад, на колінному суглобі ми вже не розрізаємо м’яких тканин, а робимо декілька проколів і через них робимо операцію. Вже таких операцій у нас було із півсотні. Звичайно, якби не хотіли, не їздили, не дивились, то ми б цього і не робили. 
 
- На Вашу думку, починаючи із 1990 року і до сьогодні, набагато просунулась вперед травматологія?
- Я Вам наведу такі приклади і Ви самі зрозумієте. Коли я тільки прийшов на роботу, то тут було 90 ліжок, але операцій ми робили 300-400 на рік. Зараз у нас 30 ліжок і ми проводимо до 1000 операцій в рік. Абсолютно нові технології. 
Наприклад, раніше при переломі скелетний витяг лікували гіпсовими пов’язками. Була в нас навіть спеціальна гіпсотехніка. Зараз в нас навіть немає такої ставки, як гіпсотехнік. Зараз йде стабільний функціональний остеосинтез. Тобто, скелетний витяг може бути день-два для підготовки хворого до операції. Потім йде оперативне втручання. 
Дуже багато змінилося. Дуже розширились покази до операції. Якщо в 90-х роках основним було зрощення перелому, то зараз йде зрощення перелому і функціональне відновлення кінцівки або пошкодженого органу. На другий-третій день після таких операцій, як ендопротезування кульшового суглобу в колінах, ми підіймаємо хворого і він ходить на ходунках або з милицями. І це не тільки в нас. Це така тенденція. Наприклад, молоді нашій, яка з нами працює ми показуємо, що раніше було і стало зараз. Тобто, це ще раз показує, що ніколи не можна зупинятись на досягнутому тому, що ти залишишся і тебе відкинуть. Ти просто станеш непотрібним. 
 
- Ви нещодавно були нагороджені. Можна трохи детальніше дізнатись про це?
 
- До Дня Конституції голова ОДА і обласна рада нагородили спільною почесною грамотою. Ну я так розумію, що зіграло роль те, що я вже 40 років тут працюю, плюс ювілей у мене такий – 65 років. 
 
- А за ці 40 років багато нагород взагалі було?
 
- Ну було в мене 3 почесні грамоти Міністра охорони здоров’я. Президент відзначив, присвоївши мені звання Заслуженого лікаря України. Почесні грамоти облдержадміністрації, обласної ради, лікарні. Я рахую, що я достатньо відмічений.
 Те, що заслужив, тим і нагородили. Але найбільша подяка, це коли хворий каже «дякую, прийшов на милицях, а тепер йду нормально». Дуже приємно, коли ти бачиш, що дійсно допоміг людині. Хоча є такі хірурги, які кажуть, що нема в них ускладнень. Їм не можна вірити - тому, що цього не може бути в нашій справі. Це неприємно. Але найбільша нагорода і подяка – це видужалі пацієнти. 
 
- А є щось таке, що найбільш цінне для Вас із нагород?
 
- Ну, я думаю, що найбільш значуща відзнака – це Заслужений лікар України.
 
-І ще одне питання – не з медичних. Скажіть, як на Вашу думку, Україна рухається в правильному напрямку?
 
- Як і будь-який громадянин України, я свою позицію висловив під час  виборів. Я вважаю себе не аполітичним, хоча я ніколи не був у партіях, бо я розумів, що в мене трохи інше завдання.  Я патріот своєї держави, своїх людей і мені дуже боляче, що ми зараз в такій складній ситуації.
 
Може мені двічі боляче тому, що я спілкуюсь із цими прекрасними людьми, які  воювали в АТО, яких ми оперуємо, лікуємо. І я Вам чесно скажу, я дивуюся. Вони пройшли таке пекло, але вони настільки гарні люди, що приємно з ними спілкуватись…
 Я оптиміст. Я вірю в наш народ, в нашу державу і рахую, що все  погане все рівно відійде. Нам не треба викристалізовуватися, тому що в нас є достатньо гармонійних розумних людей, і ми будемо жити прекрасно. Ви подивіться, яка в нас природа, які умови.
 
 Одне тільки хочеться – побачити ще, що буде прекрасно. Я бажаю нашим дітям і онукам, щоб було все чудово, вірю, що буде позитив. Але хотілося б, щоб це швидше було, і вірю, що буде швидше. Приклад цьому те, що я ще працюю і своєю працею хочу внести якусь свою помірну частку до цього. 
 
Щоб кожен на своєму місці прекрасно працював і знав, що не те, що ми кажемо, а те що ми робимо, рухає нашу державу уперед. Отоді все буде гаразд. 
 
Бесідував Андрій Вергуленко
Прочитано 2304 раз
    Оцените материал
    (3 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Октябрь 2019 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран