Сегодня 14.08.18, Вт 17:23
Перем. облачность

18°C

Кропивницкий

Перем. облачность

step up logo



Поиск 

Пятница, 19 июня 2015 14:14
ШУКАЧІ АДРЕНАЛІНУ Й РОМАНТИКИ.

Вихідні в більшості людей від буднів відрізняються лише тим, що в неробочі дні можна відлежатися на дивані, відволіктися від обтяжливих робочих обов’язків. Однак є кіровоградці, які зі звичайних учителів, інженерів, підприємців та інших «негероїчних» осіб перетворюються у вільний від роботи час на представників різних екзотичних субкультур, діяльність яких часом пов’язана з ризиком для життя.  

Серед таких наших земляків — Володимир Воронін і Руслан Новік. Перший замість «людського» відпочинку віддає перевагу мандрівкам підземними спорудами, занедбаними промисловими й колишніми військовими об’єктами. Другий — воліє вбратися в давню військову форму й «воювати» з такими ж, як і він, реконструкторами давніх боїв.   

 

Їм цікаво всюди — і на землі, і під землею

Дослідження територій, будівель та інженерних споруд виробничого або спеціального призначення, а також будь-яких залишених і занедбаних називається індустріальним туризмом. Його прихильники є й у Кіровограді, зокрема члени першої групи кіровоградських дигерів-сталкерів, або ж ГКДС № 1 (офіційна скорочена назва групи). Координатор групи Володимир Сорокін розповів про своє і своїх товаришів захоплення.

— Передусім, Володимире, скажіть, чому ви, члени ГКДС № 1, називаєте себе дигерами-сталкерами та як давно існує ваша група?

— Дигер — це людина, що подорожує штучними підземеллями й досліджує їх; слово це запозичене з англійської мови. Термін сталкер також англійського походження. Його можна перекласти як ловець, мисливець, переслідувач; а також людина, що займається систематичним проникненням на небезпечні об’єкти і території та їхнім вивченням. Слово набуло такого значення завдяки повісті братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі», в якій сталкерами названо людей, що займаються небезпечним і незаконним промислом — пошуком і винесенням з території, зміненої в результаті її відвідування іншопланетянами, артефактів неземного походження.

У фільмі «Сталкер» режисера Андрія Тарковського, знятому за мотивами цієї повісті, сталкер нелегально проводить охочих до кімнати, що розташована в таємничій і смертельно небезпечній Зоні, після відвідання якої стають реальністю найпотаємніші бажання... У нашому ж випадку сталкер — це дослідник занедбаних наземних індустріальних об’єктів. А досліджуємо ми як наземні об’єкти, так і підземні, тому й називаємо себе дигерами-сталкерами.

Ми — це організована група з більш ніж десяти осіб, до якої входять постійний і тимчасовий склади. Виникла група шість років тому, коли я та двоє моїх друзів розробили її устав і вирішили досліджувати підземні комунікації та надземні об’єкти — покинуті заводи, фабрики, адміністративні будівлі. В Україні це не заборонена законом справа, тому наша діяльність є цілком легальною.

Усі рішення стосовно діяльності групи стають чинними, коли за них проголосували всі її члени. Щоб увійти до нашого гурту, необхідно здійснити три походи: два надземних і один підземний, тоді людина стає дигером-сталкером. Якщо ж вона ходить тільки нагорі, то отримує статус сталкера. Але підземний похід для вступу до групи обов’язковий для всіх. Пройдене випробування засвідчує, що людина у складних умовах поводитиметься адекватно й не підведе товаришів. Приймаємо до своїх лав з 18 років — як чоловіків, так і жінок. Хоча за виняткових обставин членами групи можуть стати й молодші люди.

— Інформація про побачене під землею, певно, може бути корисною не лише спраглим пригод дигерам…

— Більшість міських підземних комунікацій ми вже обстежили. Досліджуємо, в якому вони стані й куди ведуть. Складаємо карти підземних ходів. Картами, до слова сказати, можуть скористатися забудовники, побачити, які лінії комунікацій проходять під будівельним майданчиком. Бо іноді трапляється так, що через їхню непоінформованість колектори, в які з доріг потрапляє вода, стискаються під тиском ґрунту. А потім після зливи води на вулицях — по коліна, бо їй ніде текти під землею.

  У Кіровограді багато засмічених колекторів, частково зруйнованих, незаконно підведених до них каналізаційних труб, нерозумно побудованих водогонів, з яких під землею в колектори роками витікає вода. Ми могли б усією цією інформацією поділитися з працівниками обласного комунального виробничого підприємства «Дніпро – Кіровоград», обмінятися схемами підземних комунікацій. Але на наші пропозиції про співпрацю комунальники чомусь не відгукуються. А от київські дигери вже давно співпрацюють таким чином з працівниками тамтешнього водоканалу.

  На поверхні найбільше цікавимося покинутими промисловими об’єктами, ідентифікуємо їх та досліджуємо. Вивчаємо і штучні підземелля — не лише в Кіровограді, а й в області та поза нею. У нинішній час російської агресії наші знання та навички можуть знадобитися не тільки нам, адже можемо допомогти людям сховатися від небезпеки, перейти на певний час у безпечні підземні переходи. Це стосується також екстремальних ситуацій природного або ж техногенного характеру.

— Наскільки небезпечними є ваше хобі, яких правил безпеки дотримуєтеся задля уникнення каліцтв?

— За шість років жодного випадку травматизму серед членів нашої групи не було, дотриманню техніки безпеки надаємо великого значення. Ніхто не лізе туди, де може чигати небезпека. У Кіровограді хоч і небагато таких підземок, але вони є. Загазовані, наприклад. Перед дощем і під час нього заходити в підземні комунікації не можна, бо потік дощової води може покалічити, а то й убити. Зливові колектори дуже швидко наповнюються. Навіть якщо небагато води тече, та з ніг вона збиває. У Києві було декілька трагічних випадків з недосвідченими дигерами, яких змило підземними потоками в колекторах і які після цього не вижили.

У похід під землю беремо по два ліхтарі кожен та не менше двох запасних батарейок, одягаємо цупкий одяг, гумові чоботи, картуз із цупкого матеріалу замість шолома, бо ним можна зірвати зі стелі який-небудь уламок. В інженерних комунікаціях на голову мало що впаде, бо проходи невисокі, хіба що лоба можна набити, коли будеш неуважним. Під землею не лише не працюють прилади зв’язку, а й порушуються відчуття простору й часу, який тягнеться там набагато довше. Тож про це також необхідно пам’ятати.

— Які ходи під землею в нашому місті, з погляду дигера, є найцікавішими?

— До нас приїжджають колеги з інших міст, а ми — до них. Киянам, наприклад, сподобався старовинний підземний хід під залізницею й заводом «Червона зірка» (викладений з каменю і стягнений металевими тросами), що розділяється на два тунелі й виходить аж під парк Пушкіна. Вони кажуть, що такого в них немає. Не схожою на інші є й підземка уздовж вулиці Жовтневої революції, де в окремих місцях можна просто-таки їхати велосипедом. Найбільша ж — під вулицею Мурманською, окремі її відгалуження доходять аж до села Соколівського.

Частина із цих проходів замулена, а поблизу театру імені Марка Кропивницького під землею упоперек зливового колектора прокладено велику водогінну трубу, під нею вода майже не тече через різний непотріб, який там застряг. Тому коли воді нікуди подітися, вона виходить на поверхню. І таких інженерних чудес у нас під землею багато.

За деякими архівними даними та переказами, під містом колись було збудовано або ж розпочато будівництво колектора з опуклою стелею, викладеного з каменю або цегли. Час від часу ширяться чутки, що то в одному місці, то в іншому натрапляють на його рештки. Але досі все це виявлялося вигадкою, однак я та мої друзі сподіваємося все ж натрапити на цей колектор і побувати в ньому.

— Наприкінці розмови традиційне запитання: чим плануєте займатися надалі?

— Уже півтора року наша дигерська група є обласним відділенням науково-дослідницької організації «Космопошук» (тому має ще одну назву — «Кіровоградкосмопошук») — міжнародного руху, науково-дослідницького об’єднання, що вивчає маловивчені, у тому числі криптофізіологічні, аномальні явища та інші прикордонні і проривні напрямки в науці для подальшого прикладного застосування отриманих знань на благо всього людства. Поки що займаємося матеріально-технічним забезпеченням цієї діяльності, збираємо відповідну інформацію, забезпечуємо себе засобами зв’язку — радіостанціями ближньої і далекої дії, магнітометрами постійного та змінного поля, осцилографами для електромагнітних, магнітних та інших досліджень. Плануємо також зареєструвати свою групу як громадську організацію та на громадських засадах організовувати курси цивільної оборони для всіх охочих. Навички, набуті на таких заняттях, багатьом людям можуть дуже навіть знадобитися. І молоді, гадаю, буде цікаво випробувати свої сили та навчитися чомусь новому.

Запланували провести конференцію щодо діяльності ГКДС № 1 – «Кіровоградкосмопошук». Але у зв’язку із теперішньою ситуацією у країні довелося відкласти її проведення. Як тільки в Україні припиниться війна, тоді й проведемо цей захід, розповімо детально про діяльність групи з вивчення підземних комунікацій, наземних покинутих об’єктів та аномальних місць в області.

 

Хоч кулі й не справжні, та небезпеки — реальні

Історична та воєнно-історична реконструкція — це рух, що об’єднує в усьому світі людей різного віку і професій, закоханих в історію, зокрема воєнну. Реконструктори об’єднуються в клуби і відтворюють побут, традиції і предмети конкретного часу — від найдавнішого і до наших днів. Воєнно-історичний клуб «Честь і Слава» — один з них. Його члени спеціалізуються на відтворенні бойових дій і побуту учасників Першої та Другої світових воєн, а також наполеонівських воєн. Його осередок є і в Кіровограді, а очолює його Руслан Новік, який і розповів про воєнно-історичні реконструкції.

— То в кого, Руслане, перевтілюються реконструктори з вашого клубу на «полі бою»?

— Під час імітації воєнних подій 1914–1918 років ми граємо ролі вояків 172-го полку Російської імператорської армії та 172-го полку кайзера Німеччини й короля Пруссії Вільгельма ІІ; 1939–1945 років — 172-го стрілецького полку РСЧА (Робітничо-селянської червоної армії) та 172-го піхотного полку Вермахту; 1803–1815 років (наполеоніка) — вісленських гренадерів. Названі полки існували насправді, їхню історію ми ретельно вивчаємо, розшукуємо амуніцію, одяг, які їм належали, або ж створюємо їх із сучасних матеріалів чи купуємо в майстрів, які спеціалізуються на цій справі. Уніформу, наприклад китайського та німецького виробництва, — у спеціалізованій крамниці в Києві та в інтернет-крамницях.

Трохи більше двох десятків кіровоградців, які є членами нашого місцевого осередку воєнно-історичного клубу «Честь і Слава», беруть участь у всіх реконструкціях, учасником чи організатором яких він є, окрім реконструкцій битв імператора Наполеона Бонапарта І, — поки що руки до цього у нас не дійшли. За межами нашої держави з кіровоградців брав участь у реконструкціях поки що тільки я — у Польщі та Чехії.

У Кіровограді до 70-річчя його звільнення мав відбутися «бій» між полками Вермахту і РСЧА за участі реконструкторів з Кіровограда, Черкас, Вінниці, Києва, Львова, Луганська, Кривого Рогу, Дніпропетровська, Одеси, Запоріжжя з використанням копій німецького танка Т-3, німецької та радянських гармат і справжньої вантажівки ЗіС-5. Проводити такі театралізовані воєнні постановки дуже складно, особливо це стосується фінансових витрат, тому, на жаль, провести цей захід не вдалося.

— Що спонукає вас і ваших колег до цих небезпечних ігор?

— У реконструктори подаються передусім ті, хто в дитинстві не награвся у війну, кого цікавить історія воєн, участь у їх відтворенні. І хоч на «полі бою» лунають піротехнічні вибухи й холості вистріли, а не справжні, та піт, втома й адреналін — справжні. Ми використовуємо стрілецьку вихолощену зброю і техніку, які здатні стріляти тільки холостими набоями, а от у наших побратимів з Польщі й Чехії, де я побував на реконструкціях, стрілецька зброя — бойова, до якої їм видають холості патрони. Не знаю, із чим пов’язана така різниця в підході до озброєння реконструкторів з боку правоохоронців, які дають дозвіл на її використання, але вона існує.

Реконструюємо завжди конкретний бій, вивчаємо за спеціальною літературою його перебіг, створюємо сценарії прориву тієї чи іншої ділянки, взяття якогось села чи міста. Найчастіше прив’язуємося до певного населеного пункту. Наш кіровоградський осередок, наприклад, брав участь у «визволеннях» Києва, Запоріжжя, Львова, Дніпропетровська, Черкас, Одеси, села Мордвинівки Запорізької області — нападали, відступали, «гинули» й перемагали. Намагаємося відтворювати бої з вибухами, пострілами, з рукопашними боєм, аби це було не лише історично правдиво, а і щоб глядачам було цікаво за всім цим спостерігати. Тому використовуємо навіть легкі сучасні літаки, розфарбовані під давні військові. Вибухи готують піротехніки зі спеціальних фірм, яких наймають організатори реконструкцій. Ці спеціалісти закладають у певних місцях вибухові заряди, обгороджують їх прапорцями, щоб туди ніхто не забігав, і в потрібний момент, згідно з планом реконструкції, підривають заряд. І у глядачів складається враження, що то вибухнув снаряд чи авіабомба. Задля уникнення травмувань усі учасники реконструкції ретельно запам’ятовують, де і коли вони повинні знаходитися, не вдаватися до незапланованих і невідпрацьованих заздалегідь дій. Хоча іноді трапляються і травми через неуважність чи отримані під час рукопашної сутички.

У нашому осередку клубу — люди різних професій: і торговці, і вчителі, і лікарі, я от — системний адміністратор. Серед нас є й жінки, але вони задіяні тільки в реконструкціях боїв за участі підрозділів РСЧА, бо в німецькій армії на полі бою жінок не було, вони не воювали. Служили у штабах, фельдшерами, але при медчастинах, на фронті ж медпрацівниками були чоловіки. Не воювали жінки в німців і в Першу світову (у російській армії воювали) та під час наполеонівських воєн. А реконструювати тил недоцільно, бо в основному глядачам цікаво спостерігати за перебігом бою.

— Військова техніка на полях реконструйованих «боїв» — не із прихованих же з часів Другої світової трофеїв…

— «Танки» робимо з гусеничних і понтонних тягачів, бойових машин піхоти. От у Вінниці, наприклад, з понтонного тягача зробили копію німецького «тигра». І хоча спеціалісти бачать, що він не справжній, та глядач цього не помічає. Умільці виготовляють також копії німецьких гармат і автомобілів. Радянську ж техніку переважно використовуємо справжню, але вже перероблену, аби з неї не можна було стріляти бойовими набоями.

  Наш кіровоградський осередок має справжні німецькі мотоцикли та легковика з відкритим верхом. У колег-реконструкторів з Олександрівки, з якими тісно співпрацюємо, — автентична «полуторка». З ними ми проводимо тактичні заняття — подалі від міста, щоб не було чути пострілів. Ділимося на групи, розбиваємо табори, «радянський» з одного боку, «німецький» — з іншого, уранці ставимо завдання й намагаємося їх виконати, аж до перемоги однієї зі сторін. І якщо реконструкції тривають згідно зі сценарієм (коли «німці» повинні «померти», то вони «помирають», якщо перемогти, то перемагають), то в тактиці події розгортаються майже як на війні, без попереднього плану. Існують правила щодо того, приміром, що якщо боєць у якийсь момент або гвинтівку опустив, або перезаряджає її, а супротивник «вистрелив» у нього, то треба відіграти й «померти».

— Чи існують якісь приписи щодо реконструювання воєнних дій тих чи інших років, заборона на відтворення боїв недавнього часу?

— Певних правил щодо цього немає. Якщо, наприклад, хтось захоче реконструювати афганські події або ще якісь близькі до нашого часу військові дії, то зробить це. Кому яка тема є цікавою. Основні ж — це Перша і Друга світові війни, дещо рідше — наполеоніка. У Кіровограді є клуби, які відтворюють також середньовічні лицарські битви. Це також когось приваблює, люди виїжджають у замки і влаштовують там турніри.

Про заплановану в Україні реконструкцію я дізнаюся від київського керівництва нашого клубу. Тоді збираємо всю свою амуніцію, одяг, макети стрілецької зброї, наймаємо автобус і їдемо. Іноді перевозимо із собою й нашу техніку. Гроші на все це заробляємо передусім на зйомках фільмів про війну. Режисери таких фільмів масовку беруть уже готову, з формою, холостою зброєю, орендують у нас перероблену військову чи псевдовійськову техніку. Реконструктори знають, як поводитися в тій чи іншій ситуації на «полі бою», хто і як носив військовий одяг і зброю, використовував її. Вони можуть порадити режисерові, як правильно відіграти момент, аби це було правдиво. Та іноді він наполягає на своєму, хоча його думка може бути й хибною. Тому є чимало фільмів про війну, переглядаючи які, реконструктори обурюються: «От тут неправильно, і тут усе не так, як має бути насправді».

Стосовно РСЧА автори фільмів консультуються з істориками, військовими, а от щодо наполеоніки, Першої світової війни, німецьких військ під час Другої світової війни в основному їх консультують реконструктори, які ретельно вивчають воєнну історію, знають, як усе було насправді, як був екіпірований, озброєний солдат, як він воював, яким був його фронтовий побут.

— Аби долучитися до діяльності кіровоградського осередку реконструкторів, потрібні…

…передусім — бажання і, звичайно, кошти. Коли новачок тільки-но приходить до нас і хоче брати участь у реконструкціях, то декілька речей ми можемо на деякий час йому дати: нехає побігає, відчує себе в ролі солдата. Трапляється, що хтось із досвідчених колег не може поїхати на запланований захід. Тоді беремо його уніформу й одягаємо в неї новобранця, і якщо йому сподобається «воювати», то він намагатиметься і собі якнайшвидше придбати необхідні для участі в реконструкціях уніформу, макети стрілецької зброї й амуніцію.

 

Юрій ЛІСНИЧЕНКО

Прочитано 1391 раз
    Оцените материал
    (7 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Август 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31    

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран