Сегодня 26.03.19, Вт 20:40
Чисто

-7°C

Кропивницкий

Чисто

step up logo



Поиск 

×

Предупреждение

JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 5376
Вторник, 07 июля 2015 09:23
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ЧАСТИНА 3

  Продовжуємо розповідь про кіровоградців, які поклали свої життя на вівтар боротьби за свободу нашої країни у війні, що триває зараз із російсько-терористичними військами на сході України.  

 

ВІД ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО — ДО ПОЛКУ СПЕЦПРИЗНАЧЕННЯ

  Дев’ятнадцятого липня 2014 року в лікарні міста Гукового Ростовської області (РФ) від тяжких поранень, отриманих 15 липня поблизу села Провалля Свердловського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу проросійськими терористами, помер заступник командира групи 3-го окремого полку спеціального призначення старшина Віктор Гаркавенко.     

  Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Віктора Гаркавенка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  — Коли ми разом з Віктором забирали першого нашого загиблого земляка, я  й подумати не міг, що через місяць Віктор буде на його місці, — сказав, проводжаючи бойового побратима в останню путь, виконувач обов’язків заступника командира частини Андрій Неживий. — Він був хорошою людиною, хорошим командиром. У бою 15 липня вижив, вистояв, але зазнав тяжких поранень. На жаль, доля розпорядилась так, що вже 19 липня Віктор помер у госпіталі.

  Віктор Гаркавенко присвятив себе службі в Збройних силах України. Був надійним товаришем, доброю, веселою та компанійською людиною. Після строкової служби в армії та навчання вирішив, що буде професійним військовим, і вступив до лав Української армії контрактником. Зарекомендував себе в полку з найкращого боку, командування за зразкову службу неодноразово його відзначало — медаллю та почесними грамотами.

  Народився Віктор Гаркавенко 11 березня 1985 року, закінчив дев’ятирічку в селі Глиняному Добровеличківського району, а десятий та одинадцятий класи — у місті Новоукраїнці. У Кіровограді вступив до технікуму, звідки його невдовзі призвали на строкову службу. Її хлопець проходив у Президентському полку в Києві, після чого повернувся до Кіровограда і працював в охоронних структурах. Згодом уклав військовий контракт і служив у 3-му окремому полку спеціального призначення.

  — Вітя був доброю, чуйною людиною. Його поважали і поважають у частині. Військова справа була для нього сенсом життя, — розповідає про свого чоловіка, батька їхнього маленького сина Сашуні, котрий пам'ятає, любить тата й дуже сумує без нього, військовослужбовець Катерина Гаркавенко. — Він крок за кроком отримував звання за зразкову військову службу, мріяв стати офіцером. Восени 2014 року мав закінчити навчання й отримати звання лейтенанта, але доля вирішила по-іншому. Віктор один з перших поїхав до Криму на війну в березні 2014-го і півроку захищав Україну, тримав позиції... Знаєте, не було в нього там такого, що «я — герой, іду воювати за Україну». Він вважав, що зобов'язаний бути в областях, де триває війна, допомогти своїм товаришам по службі, не дати тим паразитам прорватися до нас ближче, тримав зі своїми однополчанами оборону. Навесні був у Донецькому аеропорту, коли там лише почався перший обстріл. Потім його та інших хлопців перекидали в різні місця на сході України виконувати завдання, накази. Де він був, я не завжди знала. Вітя не казав, і тоді я розуміла, що десь не в хорошому місці. Він хвилювався, що плакатимемо, переживатимемо, а нам залишалося лише молитися за нього. На роботі його всі знають як Гарика, такий позивний у нього був і там, у краю, який несе смерть, де виродки безжалісно вбивають хоробрих хлопців, найкращих чоловіків, незамінних батьків для маленьких дітей. Він завжди був за справедливість, ніколи нікого не ображав. Друзям допомагав як міг. Йому важко було дивився на те, що відбувається, він не розумів, за що брат пішов на брата. Напевно, так і не зрозумів. Усі кажуть, що герої не вмирають... Ще й як умирають. У 2013 році його за професіоналізм нагородили нагрудним знаком від Генерального штабу Міністерства оборони України. Віктор здійснив 35 стрибків з парашутом із різних видів військової авіації. Багато часу проводив на навчаннях, стріляв зі всіх видів озброєння, яке має його військова частина. Багато часу проводив у полях, де спецпризначенців навчали виживати в різних умовах, був у захваті від гірської підготовки. Брав участь у змаганнях з американськими військовими. Був захоплений ними, багато чого в них навчився. З кожним роком усе більше вдосконалювався як воїн і належним чином захищав не лише честь частини, а й усю Україну. Дуже любив нашого сина Сашка, якому нещодавно виповнилося п’ять років. Усюди брав його із собою, вони разом навіть автомобіль ремонтували. Синок подавав батькові маленькі ключі й дуже радів із цього. Віктор не перекладав турбот про сина на мене, його дружину, йому цікаво було з ним. Він був найкращим чоловіком, хорошим батьком, вірним другом і дуже хорошою людиною…  

 

ВРЯТУВАВ ПІДЛЕГЛИХ У БОЮ

  Один з двох бронетранспортерів 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина» 21 липня 2014 року зазнав нападу проросійських терористів біля їхнього блокпоста під Горлівкою (Донецька область). Загинули ті, хто сидів зверху, зокрема й командир роти майор Роман Майстерюк (посмертно — підполковник). 

  Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Романа Майстерюка нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Рішенням Кіровоградської міської ради від 31 березня 2015 року вулицю Новоросійську міста Кіровограда перейменовано на вулицю Підполковника Майстерюка Р. А.

  Народився він 23 листопада 1971 року. Ріс, навчався, відслуживши строкову службу в Чехословаччині, твердо вирішив стати офіцером. Час тоді був переломним — крах Радянського Союзу, скорочення багатьох військових училищ. Тож спочатку хлопцеві довелося навчатися в Прибалтиці, згодом — у Ленінграді, а випускатися в Дніпропетровську. А далі була офіцерська служба в різних гарнізонах України. Після закінчення навчання у Військовому гуманітарному інституті Національної академії оборони України офіцер прибув до Кіровограда на посаду заступника командира 50-го окремого навчального загону спеціального призначення з виховної роботи, згодом перейшов до 3-го окремого полку спеціального призначення. Скрізь його супроводжувала дружина Ірина, яка служила за контрактом у військовому підрозділі зв’язку.

  — Із Романом я познайомився років п’ятнадцять тому. Він був патріотом, справжнім офіцером та дуже порядною людиною з активною життєвою позицією, — каже товариш Романа Майстерюка, заступник начальника Кіровоградського гарнізону із роботи з особовим складом підполковник Олег Молчанов. — Ми втратили великого друга і велику людину.

  У Романа Андрійовича було незвичне захоплення — пропагувати військову службу. Він кілька років поспіль був незмінним ведучим телепрограми «Армія» на нашому місцевому телебаченні. Через нестандартний підхід та креативну подачу матеріалу його телепроект був доволі популярним. Із початком проголошеної у країні першої хвилі часткової мобілізації Роман Майстерюк, як і сотні патріотів України, вирушив до військового комісаріату (на той час він уже декілька років як звільнився з армії за вислугою років). Знаючи про його відмінну підготовку, офіцерові запропонували очолити стрілецьку роту одного з кіровоградських батальйонів територіальної оборони. Він без вагань пристав на пропозицію…

  Того ранку рота Романа Майстерюкадістала наказ зайняти блокпост поблизу міста Дзержинська. За даними нашої розвідки, об’єкт залишили терористи. Бойові товариші згадують, що при під’їзді до блокпоста ротний був дуже стурбованим. У минулому офіцер спецпризначення, він відчував засідку шкірою, однак… Пропустивши першу БМП, в якій їхав заступник командира батальйону із роботи з особовим складом, терористи відкрили шалений вогонь по другій, де знаходився командир роти. Вогонь не вщухав ані на мить. Ротний віддав наказ зайняти кругову оборону, а сам, щоби врятувати відрізаних від основних сил товаришів, вирвався вперед. Підбита бойова машина палала на дорозі, а екіпаж продовжував оборонятися. Майор миттєво скерував дії механіка-водія, і «броня» відрізала своїм корпусом екіпаж від терористів, що наступали. Однак підступна кулеметна черга вдарила в плиту бронежилета та розвернула його, а інша прошила бік майора. Це були останні хвилини життя офіцера, українського героя. Він загинув, але встиг врятувати бойових товаришів.

  У тому бою злість за смерть ротного додала бійцям мужності, тож терористи з великими втратами змушені були відійти. За кілька хвилин синьо-жовтий прапор замайорів на флагштоку блокпоста. Роман Майстерюк залишив про себе не лише світлу пам’ять, він разом з дружиною виховав справжнього чоловіка — сина Максима, який згадує про свого батька як про надзвичайно мужню та захоплену військовою справою людину.

  — Він рідко бував удома — постійно був зайнятий роботою. Але ті моменти, що ми проводили разом, не забуду ніколи, — ділиться спогадами Максим. — У вільний від роботи час ми всією сім’єю подорожували Україною. Батько, показуючи Запорізьку Січ, Пирогове, Чернечу гору в Каневі, прищеплював мені патріотизм. Не словом, а ділом. І за це я йому безмежно вдячний. Його останній вчинок розумію і підтримую. Адже мій батько — справжній офіцер, який ніколи не кинув би своїх бійців напризволяще. 

  — Так як чоловік мене кохав, так ніхто у світі більше не любив, навіть, здавалося мені, і мої батьки. Надзвичайно відкритою, щирою людиною був, — розповідає дружина офіцера Ірина Майстерюк. — Таких чоловіків один на сотню народжується. І якби не ця війна, то дожили б з ним разом віку, а так прожили тільки 21 рік разом. Пройшли і Крим, і Рим, і всі ці військові містечка. Усе пережили, перевірили одне одного в різних ситуаціях. Я його навіть до служби ревнувала, настільки він був відданий їй. Був справжнім офіцером, а мені казав: «Іро, ти все витримаєш». Коли Роман пішов на війну, то я вже знала, що він не повернеться. Такий зв’язок існував між нами. Навіть усім родичам казала, що його не можна туди пускати, бо знаю, що він там і залишиться. Коли вирушав в АТО, підійшов до нас із сином, поцілував мене в щоку, розвернувся, махнув рукою й пішов. Я питала в нього: «А як тебе вб’ють, коли ти не повернешся, що ми робитимемо з Максимом?» А він відповів: «Ти — дружина офіцера, ти витримаєш». Таке загартування у мене — з перших років нашого подружнього життя. Якось чоловік мене так налаштував за роки сімейного життя, що я мала витримувати непросте життя дружини військового. Втрату Романа дуже важко пережити, наче перепиляли мене на дві частини. Кажуть, що час лікує, не лікує, нема такого. Але знаю, що душа мого чоловіка — поряд зі мною, завжди відчуваю його присутність. Коли щось у мене не виходить, то прошу його допомоги. Якийсь підсвідомий з ним зв’язок існує, інколи настільки відчуваю його присутність, що аж мурашки пробігають по тілу. Дуже жаль і чоловіка, і всіх інших хлопців, які загинули. Хочу, щоб їх не забули, як забули афганців, чорнобильців, щоб їх пам’ятали. І щоб меморіальний комплекс на Рівненському кладовищі влада зробила таким, як пообіцяла, щоб відповідальні за цю справу вклали у створення меморіалу частинку своєї душі, бо полеглі заслужили на це...

Мого чоловіка поважали в частині, бо все робив з душею, ні від кого не намагався щось отримати. У нього був товариш, з яким служили разом, а потім працювали, — Андрій Фомуляєв. Так той якось сказав мені: «Іро, у мене були друзі, які завжди потребували моїх послуг. Роман єдиний, кому від мене нічого не треба було. Таких людей мало». Дійсно мало, до того ж він був надзвичайно чесним. Інколи треба було б і схитрувати, я так і казала: «Ти хіба не можеш якось там підхитрити!» На що він відповідав: «Не можу». Чи то такий вдався, чи батьки так виховали. Поганого про нього ніхто не згадує, тільки одне добро. Мабуть, таких людей Бог до себе забирає в першу чергу. Йому такі, на жаль, потрібні.

 

ВЗЯЛИ УДАР НА СЕБЕ

  Під ранок 31 липня 2014 року, від 03:20 до 03:50, російська диверсійно-розвідувальна група обстріляла з мінометів та гранатометів український прикордонний підрозділ «Василівка», що знаходився в населеному пункті Василівці (Амвросіївський район Донецької області).

  Унаслідок обстрілу п’ятеро прикордонників Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України загинули та одинадцятеро зазнали поранень. Серед загиблих були й наші земляки — молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії відділення інспекторів прикордонної служби «Іловайськ» старший сержант Олег Паршутін та молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії – інструктор кінологічного відділення відділу прикордонної служби «Амвросіївка» молодший сержант Ростислав Черноморченко.

 

Поважали співробітники, любили й шанували рідні та друзі

  Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Олега Паршутіна нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Іловайськ» Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління старший сержант Олег Паршутін народився 14 березня 1975 року. Навчався у школі № 23 та у вищому професійному училищі № 4, де здобув фах електрозварника. Відслужив строкову службу в місті Сімферополі — у підрозділі Внутрішніх військ МВС України. До мобілізації у військо чоловік трудився на Кіровоградському хлібозаводі № 3, де відпрацював чотирнадцять років водієм відділу постачання.

  Тільки добрим словом згадують про нього в будинку № 34 на вулиці Героїв Сталінграда в Кіровограді, де він жив та де познайомився зі своєю майбутньою дружиною — дівчиною Оксаною, з якою поєднав життя та зазнав щастя батьківства. Тамтешні мешканці кажуть, що запам’ятали Олега культурним, уважним, доброзичливим.

  — У дитячі та юнацькі роки Олег був дуже активним, відвідував різні позашкільні гуртки: з хокею, веслування на байдарках, легкої атлетика, а також навчався в музичній школі, — розповідає дружина нашого земляка Оксана Паршутіна. — Під час строкової військової служби захопився стрільбою. Згодом прийшов працювати у ТОВ «Кіровоградхліб» водієм постачання. Усі його колеги за час спільної роботи не пам'ятають жодної сварки з Олегом Володимировичем. Усі його друзі та знайомі кажуть лише хороші слова про нього. Він був чуйним, добрим і товариським. Завжди радий був допомогти ближньому. Торік 31 березня Олега викликали на військові збори й відправили до Донецької області. Протягом чотирьох місяців служби і йому, і нам, його рідним, було дуже важко. Умови, в яких перебував мій чоловік та його товариші, не можна назвати хорошими. Багато чого їм не вистачало: їжі, зброї, а також спеціального одягу для військових. Ми з донькою Юлею мріяли про швидке повернення батька та чоловіка додому. Тепер нам, рідним та близьким Олега, його дуже не вистачає, ми його завжди пам'ятатимемо й шануватимемо.

 

Завжди готовий був допомогти кожному

  Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Ростислава Черноморченка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії – інструктор кінологічного відділення відділу прикордонної служби «Амвросіївка» Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління молодший сержант Ростислав Черноморченко народився 23 березня 1992 року, навчався у школі № 31.

  — Ростислав активно займався спортом, йому дуже подобався футбол. Він брав участь у змаганнях, з командою виїздив на матчі і в інші населені пункти області, — розповідає про сина його мати Ніна Іванівна. — Займався рукопашним боєм, хотів бути сильним і загартованим. Рано став самостійним: уже в чотирнадцять років і на будовах підробляв, і заробляв гроші іншим способом, ніякої роботи не цурався. Після школи син з товаришем поїхали до Києва, де разом вступили до державного професійно-технічного навчального закладу «Регіональний центр ювелірного мистецтва міста Києва». Ростислав вивчився там на ювеліра, після чого до призову на строкову службу працював за фахом у Кіровограді. Після призову його направили до військового навчального центру в Полтаві, а згодом — у військову частину в Дніпропетровській області. Там він завершив службу у званні молодшого сержанта начальником радіостанції роти глибинної розвідки. Командування відгукувалося про нього як про відповідального, дисциплінованого, урівноваженого молодшого командира. Після повернення зі строкової служби став іще добрішим, співчутливішим, старався всім допомагати. До бабусі постійно їздив, всюди встигав робити хороші справи. Після повернення зі строкової служби син пропрацював вісім місяців ювеліром, потім зайнявся будівельно-ремонтними роботами. Та невдовзі, під час першої хвилі часткової мобілізації, його знову призвали до армії…

  — Ростик для нас був справжнім товаришем, з ним ми із одного казанка їли, шматок хліба ділили, — згадує Ростислава його бойовий побратим сержант Віталій Прокутко. — Він назавжди залишиться для всіх нас, прикордонників, з якими він служив, — таким, яким був на службі: добрим, щирим, готовим допомогти в скрутну годину. 

Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО

«Вечірня газета» № 26 (1422) - для "StepUp"

Прочитано 2104 раз
    Оцените материал
    (6 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Март 2019 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран