Сегодня 24.08.19, Сб 5:37
Чисто

-7°C

Кропивницкий

Чисто

step up logo



Поиск 

×

Предупреждение

JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 5376
Пятница, 10 июля 2015 07:49
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ЧАСТИНА 4

Продовжуємо розповідь про кіровоградців, які поклали свої життя на вівтар боротьби за свободу нашої країни у війні, що триває зараз із російсько-терористичними військами на сході України.  

 

КОМБАТА ЗУПИНИЛА ЛИШЕ КУЛЯ СНАЙПЕРА

  Двадцять третього липня 2014 року під час боїв за визволення Лисичанська при спробі вивести з-під обстрілу та порятувати поранених бійців Національної гвардії й Збройних сил України загинув командир стрілецького батальйону Центрального оперативного з`єднання Національної гвардії України, що дислокується в Кіровограді, підполковник Павло Сніцар.

  Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням Кіровоградської міської ради від 11 листопада 2014 року вулицю Ленінградську міста Кіровограда перейменовано на вулицю Павла Сніцара. Наказом командувача Національної гвардії України за проявлений героїзм Павлові Сніцару присвоєно звання полковник (посмертно). Його навічно зараховано до списку особового складу управління Кіровоградського стрілецького батальйону окремої Криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України.

  — Ми втратили чудову людину, прекрасного офіцера, батька своїх дітей та своїх солдатів. Такої чесної, порядної людини я ще не зустрічав. У нього завжди було відкрите серце. Він служив для того, щоб ми з вами жили краще. І ціна цього — його життя, — сказав під час прощання з командиром батальйону заступник командира військової частини, в якій служив Павло Сніцар, полковник Андрій Приходько.

  — Народився він 10 липня 1976 року в місті Ульяновці. У 1983 році пішов до першого класу Ульяновської школи № 2, — розповіла про свого учня на церемонії прощання з ним Надія Бурдейна — перша вчителька Павла Сніцара. — Хлопчик був життєрадісним та добрим, ріс у родині, де панували любов і працелюбність. У школі навчався добре, йому подобалися уроки математики, фізкультури. Неодноразово захищав честь школи на змаганнях. Його любили друзі за доброту, чуйність, бажання завжди допомогти іншим. Захищав друзів, любив правду. Учителі школи його поважали, він мав значний авторитет, мріяв стати військовим…

  — Дитинство Павла пройшло в Ульяновці, там він навчався у школі, займався спортом, — розповідає дружина нацгвардійця Леся Сніцар. — На обласних змаганнях з легкої атлетики посідав призові місця. Батьки вчили його поважати людей і прищеплювали правильні життєві цінності. Мама Павла дуже хворіла, тому хлопець брав на себе всю домашню роботу. А коли батьки гостювали у сестри, яка вчилась в Умані, то залишався порядкувати вдома, старався до їхнього повернення щось смачненьке приготувати, напекти… Він часто навідувався до сусідньої школи – ходив проводжати мене додому. Дорогою пригощав цукерками, поступово наша дружба переросла в кохання. Восьмого листопада 1993 року ми познайомились, а через п’ять років одружились. Павло вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (факультет Міністерства внутрішніх справ). Хоча вчилися ми в різних містах (Павло — у Хмельницькому, я — у Харкові), та щонеділі приїздили до Кіровограда, щоби зустрітися. Згодом чоловік продовжив навчання в Національній академії внутрішніх справ у Києві. Мав струнку поставу, завжди охайний вигляд, напрасовану сорочку та начищене взуття. «Душа в тебе може бути нечистою, але взуття — ніколи», — полюбляв жартувати Павло. Він був з тих, що більше роблять, ніж говорять. А ще мав велике серце і загострене почуття справедливості й честі… Згідно з розподілом, після закінчення навчання в Національній академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького чоловік почав служити в стрілецькому батальйоні Криворізької військової частини, що дислокується в Кіровограді. За високий професіоналізм його призначили командиром цього батальйону. На той час він був наймолодшим комбатом у місті. Але вже вирізнявся мудрістю й відповідальністю. Його підлеглі для нього були як рідні діти. Завжди переживав, чим їх нагодувати, знав потреби кожної родини своїх колег, кому чим треба допомогти. Вітав зі святами ветеранів. Знаходив спільну мову з різними людьми, нікого не цурався. І попри всі труднощі казав: «Не переживай, прорвемось. Усе буде добре»… Коли в країні розпочалась Революція гідності, Павло з батальйоном отримав наказ охороняти громадський порядок у Києві. Фактично він опинився по той бік барикад… Але чоловік розумів, чому люди повстали. Вдома він казав, що керівництво країни далеке від розуміння потреб народу. Майже два місяці Павло був у Києві. З Майдану приїжджав весь закіптюжений і все казав мені й нашим дітям, Олексієві й Даринці, щоб не хвилювалися, що все буде добре. У столиці Павло дістав травму — йому в око влучив шматок палаючої шини. Він почав втрачати зір і слух, довго лікувався.  

  Коли почалася війна, то, попри травми, комбат Павло Сніцар разом з батальйоном вирушив у зону АТО боронити цілісність і незалежність країни. На прощання цілував дружині руки і просив берегти дітей. Коли приїжджав додому з війни, розповідав, що доводиться протистояти російським військовим і що ті не мають ні честі, ні гідності, схожі на колишніх зеків. Свій 38-й день народження відзначав з батальйоном у зоні АТО. Пригощав хлопців борщем. Це було 10 липня, а 23-го пішов у свій останній бій — звільняти український Лисичанськ від бойовиків. Під час сутички нацгвардійці потрапили під обстріл, стало відомо, що поранено полковника Олександра Радієвського, якому підпорядковувався Павло Сніцар. Мужність і відвагу полковника визнавали навіть сепаратисти, а для Павла Сніцара він був наставником і прикладом. Тож комбат без вагань пішов рятувати полковника і витягати своїх бійців, та його зупинила куля снайпера… Наступного дня після смерті Павла Сніцара над Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор.

 

ГРУПА НЕ ПОВЕРНУЛАСЬ ІЗ ЗАВДАННЯ

  Двадцять дев’ятого липня 2014 року група 3-го окремого полку спеціального призначення виконувала бойове завдання з порятунку екіпажу збитого українського військового літака в районі міста Сніжного, що в Донецькій області. Поблизу села Латишевого Шахтарського району її із засідки атакували терористи.

  Унаслідок цього загинули 11 наших бійців (за іншими даними — 12 або 8). Троє з них — кіровоградці: головний сержант роти старшина Олексій Глобенко, заступник командира розвідгрупи старшина Андрій Шершень та водій автомобільного відділення спеціальних машин старший солдат Сергій Гришин.

 

Мав хист і до мистецтв, і до військової справи

  Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Олексія Глобенка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Народився він 9 травня 1988 року в селі Глиняному Голованівського району. Навчався в місті Гайвороні у школі та в професійному аграрному ліцеї, де опанував фах муляра. Про різнобічний розвиток хлопця свідчить те, що в ліцеї він відвідував хореографічний гурток. І коли викладачці потрібно було кудись терміново відлучилася, то вона залишала всю групу на Олексія: дівчата і хлопці визнавали його авторитет. Згодом він потрапив на строкову службу в 3-й окремий полк спеціального призначення. Відслуживши, лишився у військовій частині контрактником. Олексія однополчани вважали щасливчиком, адже під час АТО смерть двічі оминала його: під Донецьком життя ледь не обірвала куля ворожого снайпера, згодом він лише завдяки щасливому випадку не потрапив на борт літака Іл-76, збитого терористами над аеропортом Луганська. 

  — Він мене взяв із дитиною, дуже добре ставився до нас, хорошим був сім’янином. А познайомили нас мої подруги, — розповідає Тетяна Соловйова — дружина Олексія Глобенка. — Ми були в кав’ярні, я відлучилася, а коли повернулася, то побачила, що за нашим столиком уже хлопці сидять. Поспілкувалися, обмінялися номерами телефонів. Я й не думала, що він подзвонить, але минув деякий час — і він зателефонував. Так ми почали зустрічатися. Потім я потрапила у скрутну ситуацію: працювала в поштовому відділенні, грошей не вистачало, щоб винаймати квартиру, тож зібралася їхати до мами в Малу Виску. Олексій запропонував допомогу. Він відшукав житло, так ми почали жити разом. Через три роки я завагітніла, у нас народився син Владислав, зараз йому три роки… Перед продовженням військового контракту Олексій вагався, чи варто це робити, а я наполягла. Бо де ще в Кіровограді можна заробити чотири тисячі і щоб їх вчасно платили? Думали, ще один термін відслужить — і все… Хто ж знав, що буде війна? Тепер каюся: чи не я винна в його загибелі? Кажуть, із часом біль від втрати вгамовується, а мені з кожним днем на душі стає все важче. Наприкінці лютого чи на початку березня минулого року чоловіка разом іншими спецпризначенцями відправили у Крим. Там Олексій був два місяці, потім йому дали тижневу відпустку, а далі — на схід. Якось Олексій приїжджав додому, побув чотири дні, а невдовзі його не стало. Друзі чоловіка розповідають, що група зупинилися на відпочинок в ангарі на околиці села Латишевого. Звідкись узявся ворожий танк і почав розстрілювати ангар. Хлопці вибігли, а Олексія потім знайшли вбитим біля машини. Це сталося 29 липня об одинадцятій вечора. Зранку я з ним розмовляла по телефону. Їм дали наказ збиратися, сказав мені, що більше не може розмовляти, вимкнув телефон — і більше я його не чула. Зазвичай він не дзвонив день-два, інколи — три. У такому разі надсилав смс, що живий-здоровий, щоб я не хвилювалася. А тут вівторок, середа, четвер, п’ятниця — і ніякої звістки. Уже в суботу мені зателефонували з військової частини й сказали, щоб я приїхала на упізнання… 

 

Був учителем професіоналів

  Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Андрія Шершеня нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

  Народився він 22 серпня 1981 року в Старій Жадові, селі Сторожинецького району Чернівецькоі області. У село Хлібодарівку Чаплинського району Херсонської області разом з батьками переїхав 1985-го. У 1999 році закінчив Хлібодарівську школу, навчався в КДПУ ім. В. Винниченка на фізико-математичному факультеті.

  За покликом серця Андрій Олексійович став військовим. Був заступником командира розвідувальної групи 3-го окремого полку спеціального призначення, учасником парашутної команди полку (здійснив понад 200 стрибків з різних видів парашутів), інструктором зі стрільби. Брав участь у миротворчих операціях — у Іраку та Кувейті (2003–2004 роки) і знову в Іраку (2005 рік), у міжнародних військово-спортивних змаганнях підрозділів спеціального призначення. Був одружений з Антоніною Шершень, яка ростить їхнього чотирирічного сина.

  — Про кожного з них можна сказати багато добрих слів, — розповів молодший сержант Сергій Пасхал, проводжаючи в останню путь своїх загиблих побратимів, серед яких був і старшина Андрій Шершень. — Вони були найкращими, і ми збережемо пам’ять про цих героїв на все життя. Андрій був снайпером, як кажуть, від Бога, світлою головою нашої частини. Він зробив вагомий внесок у розвиток та покращення бойової підготовки всього особового складу нашого полку…

  Про кіровоградця пам’ятають і там, де він ріс та закінчив школу: у Хлібодарівській загальноосвітній школі відбувся мітинг з нагоди урочистого відкриття меморіальної дошки увічнення пам’яті випускника Андрія Шершеня, який загинув при виконанні військового обов'язку в зоні АТО. Хлібодарівський сільський голова Віталій Свінціцький, виступаючи перед громадою, запевнив, що Андрія хлібодарівці пам’ятатимуть завжди. Заступник голови районної державної адміністрації Олександр Бурейко поклонився батькам, які виростили і виховали відважного сина, і запевнив їх у підтримці влади. Мати загиблого воїна, Олена Шершень, сказала: «Я пишаюся своїм сином Андрієм, який захищав країну, і вдячна вчителям за те, що вони навчили його любити Україну».

На цьому заході були присутні військові, які дислокуються на території Чаплинського району Херсонської області, а також директор Хлібодарівської ЗОШ Василь Іванчак, який несе службу в зоні АТО і прибув у тимчасову відпустку. Усі вони хвилиною мовчання вшанували загиблого спецпризначенця. 

Андрій був активною людиною – інструктором з альпінізму, снайпінгу, а ще понад усе любив сина Данечку та свою похресницю Даринку. Як тільки в Україні розпочались бойові дії, він власноручно за допомогою волонтерів почав розробляти нову гвинтівку для снайперів, але завершити розпочате не встиг. Та його діло довели до кінця, і на честь загиблого нову гвинтівку назвали «Шершень».

  — Мій чоловік — найпрекрасніша людина з усіх, яких я зустрічала у своєму житті, — розповідає про чоловіка його дружина Антоніна Шершень. — Спочатку навіть повірити не могла, що такі люди існують. Він був дуже добрим, розумним, сильним, мужнім, щирим, людиною слова, честі і гідності, віруючою людиною і завжди носив Бога в серці та думках. Він — людина з великої букви: сильна духом, прекрасна душею і серцем, наповнена любов'ю до всього, за що б не брався. Дуже цінував сім’ю: спочатку ту, в якій виріс, а потім ще одну, яку сам створив. Я безмежно вдячна Богові за те, що він удостоїв мене честі не тільки знати таку прекрасну людину, а ще й бути його вірною дружиною, міцним тилом і його люблячим серцем. Я ніде й ніколи не була настільки щасливою, як поруч із коханим. Коли ми вінчались, то обіцяли одне одному любити і завжди бути поруч, поки смерть не розлучить нас. Лише зараз розумію, що навіть їй це не під силу... Андрій був прекрасним батьком. Для нього наш синочок був дарунком з небес. Увесь свій вільний час він присвячував синові, який зараз постійно повторює: «Коли виросту, буду як тато, таким же великим і сильним, і тебе, мамо, носитиму на ручках...» Якщо б у мене була можливість віддати своє життя, щоб тільки мій коханий жив, я б це зробила без роздумів. Тепер розумію, що саме так вчинив і він... 

 

Відремонтував машину — і вирушив на ній на схід

  У січні нинішнього року загиблого Сергія Гришина було упізнано за експертизою ДНК. Він одним з перших став на захист рідної землі під час першої хвилі часткової мобілізації в березні. Його товариші по службі кажуть, що він завжди був спокійним та виваженим, а також неперевершеним механіком і водієм. Сергія Гришина представлено до нагородження орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

  Народився він 27 грудня 1984 року, протягом 1991–2012 років навчався у школі № 16, потім два роки під час військової строкової служби в місці Шостці Сумської області служив водієм. Після армії — в органах внутрішніх справ, у Кіровоградській виправній колонії № 6 управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Кіровоградській області. У той же час (протягом 2005–2010 років) здобув вищу юридичну освіту в Кіровоградському юридичному інституті Харківського національного університету внутрішніх справ. 

  Старший солдат Сергій Гришин був мобілізований 19 березня 2014 року і проходив службу водієм роти забезпечення 3-го окремого полку спеціального призначення. У складі розвідгрупи він 29 липня минулого року брав участь у спеціальній операції з пошуку та евакуації пілота збитого літака Су-25. Поблизу міста Сніжного Донецької області спецпризначенці потрапили в оточення поблизу табору сепаратистів. Під час бою особовий склад групи виявив мужність та героїзм, завдавши сепаратистам значних втрат у живій силі і техніці. Того дня із завдання не повернулися багато наших військовослужбовців, серед них був і Сергій Гришин.

  — Із дитинства Сергій захоплювався технікою, автомобілями, — розповідає про полеглого спецпризначенця його мати Ніна Михайлівна. — Був порядною і товариською людиною. Мав багато друзів і щиро переймався їхніми проблемами. Завжди був готовий прийти на допомогу і ставив потреби інших вище за власні. Добра його душі, здається, вистачило б на кількох. Він дуже любив життя і все живе на нашій планеті. Коли почалася війна на сході України, одним з перших записався до лав Збройних сил України. У 3-му окремому полку спеціального призначення Сергія відрядили до складу водіїв. Він власноруч відремонтував отриманий у частині «Урал» і на ньому вирушив захищати Україну. У цій автівці і загинув — згорів разом з машиною: коли він вирушив з побратимами на пошук пілота збитого терористами літака, на вояків напали російські найманці. Біля села Латишевого Донецької області Сергій поліг разом з іншими українськими героями.       

 

Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО   

«Вечірня газета» № 27  - для "StepUp"

Прочитано 2971 раз
    Оцените материал
    (6 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Август 2019 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран