Сегодня 15.12.17, Пт 6:19
Перем. облачность

-2°C

Кировоград

Перем. облачность

step up logo



Поиск 

Пятница, 17 июля 2015 05:44
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ - ЧАСТИНА 5.

Продовжуємо розповідь про кіровоградців, які поклали свої життя на вівтар боротьби за свободу нашої країни у війні, що триває зараз із російсько-терористичними військами на сході України.    

 

ВИКОНУВАВ СВОЮ ВІЙСЬКОВУ РОБОТУ НА «ВІДМІННО»

 

Заступник командира 3-го окремого полку спеціального призначення з виховної роботи оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних сил України Сергій Сєнчев брав участь в антитерористичній операції на сході України з початку квітня 2014 року. У складі зведеного підрозділу четвертого серпня того ж року він виконував бойове завдання з виявлення бойових позицій сепаратистів і в бою під курганом Савур-могила, рятуючи кулеметника, зазнав тяжких кульових та осколкових поранень. Підполковника евакуювали гвинтокрилом до польового госпіталю в місті Оріховому Запорізької області, але по дорозі він помер від ран.  

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергія Сєнчеванагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Народився він восьмого липня 1973 року в Донецьку у сім’ї військовослужбовця, який разом із родиною час від часу переїздив з одного місця служби на інше. Тож середню освіту хлопцеві довелося здобувати і в Білорусії, і в Німецькій Демократичні Республіці, і в місті Свердловську Російської Федерації, де він навчався в тамтешньому суворовському училищі (1988–1990 рр.). Після його закінчення юнак стає курсантом Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв’язку (1990–1994 рр.) і проходить військове стажування у 9-й окремій бригаді спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС СРСР, що дислокувалася в Кіровограді. Закінчивши з відзнакою військовий виш, Сергій Сєнчев обіймає посаду заступника командира роти спеціального призначення з виховної роботи названої бригади (згодом її було реформовано в 50-й навчальний центр спеціальної підготовки та 50-й окремий навчальний загін спеціальної підготовки), служить у названих військових частинах на різних посадах аж до 2012 року, коли переходить до 3-го окремого полку спеціального призначення заступником командира полку з виховної роботи. Перебуваючи на службі, він вступив до Одеського національного університету ім. І. Мечникова, де опанував фах психолога.

– Суворовське училище було справжньою військовою школою для мого чоловіка, – розповідає дружина підполковника Сніжана Сєнчева. – Він пишався тим, що був суворовцем, і казав, що після навчання в суворовському училищі йому надалі було легко вчитися.

У той час, коли Сергій закінчував суворовське училище, його батько вийшов у відставку і переїхав із дружиною в село Іванівку Кіровоградського району. Там він влаштувався на роботу в сільраді (де працював і мій батько), а у своєму рідному селі Новій Павлівці, що поруч з Іванівкою, зводив для родини будинок. Перед вступом до військового училища Сергій приїхав до матері з батьком. І так вийшло, що я іще школяркою 14 липня 1990 року познайомилася з ним, після чого ми дуже багато листів писали одне одному. Він приїздив до батьків і до мене на канікули, на свята, тоді, коли його за значні спортивні досягнення відпускали на декілька днів з училища. А дев’ятого липня 1994 року ми одружилися в Кіровограді. Сергій у всьому хотів бути першим, постійно займався спортом, вдосконалювався. Знаходив спільну мову і з дорослими, і з дітьми, любив їх – як своїх, доньку Євгенію й сина Івана, так і чужих. 

У 50-му окремому навчальному загоні він створив кімнату бойової слави 9-ї окремої бригади спеціального призначення та 668-го окремого загону спеціального призначення, сформованого на базі бригади, який воював у Афганістані. Після розформування 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки ініціював її перенесення до 3-го окремого полку, де ця кімната стала складовою частиною кімнати бойової слави полку (насправді це не одна кімната, а цілий музей), у створенні якої також брав активну участь. Займався цією роботою із заступником командира загону 3-го окремого полку з виховної роботи Сергієм Лисенком, який теж загинув (перебуваючи на сході України, вони планували продовжувати цю роботу і берегти пам'ять про полеглих однополчан).

Усі Сергієві знайомі згадують, що він завжди був з фотоапаратом, намагався усе зафіксувати, після нього лишилося багато знімків із життя частини. І коли сьомого квітня її підняли по тривозі й потім доправили на охорону Донецького аеропорту, то й туди чоловік також взяв фотоапарат. Дуже багато залишилося його фотографій з людьми, більшості з яких я не знаю, якісь моменти з життя полку, бойові дії. Можливо, колись ці світлини використають у полку. Як розповідають мені Сергієві однополчани, на тих знімках багато людей, яких уже немає серед живих…

Мій чоловік був доброю, порядною людиною, дуже енергійною, активною, у нього все горіло в руках. Він лишив у серцях свій слід, і не лише у наших, його рідних, а і в серцях інших людей. Усе життя намагався допомагати всім, був, як мені здається, на своєму місці. Йому подобалася його служба, тож не поспішав на пенсію, як чимало його друзів, з якими приїхав служити до нашого міста… 

– Нас обох направили 1994-го до Кіровограда. Його – з Донецька, а мене – з Одеси, – згадує Володимир Литвин, який багато років прослужив із Сергієм Сєнчевим. – Він прибув на посаду заступника командира з виховної роботи роти спецпризначення, а я був командиром групи. Ми, тоді ще лейтенанти Сєнчев, Литвин, Усачов, Звіздогляд, Назаренко, Ніколаєв, так потоваришували, що почали дружити сім’ями.

На схід він поїхав одним із перших, ще на початку квітня. Спочатку, наскільки я знаю, брав участь у воєнних діях під Краматорськом, пізніше – у Донецькому аеропорту, приїжджав у нетривалу відпустку, скинув навіть доньці на ноутбук фотографії... Цю людину не можна було не любити. Наприклад, коли ми збиралися сім’ями, то дітьми опікувався Сєнчев. Якщо його не було видно десь поряд, усі знали, що Сергій десь уже бавиться з малими.

Сергій на жодному з польових виходів не спав у штабному наметі, ночував разом із солдатами. До бійців ставився по-особливому: колись побачив у курилці дуже засмученого солдата, той розповів, що причиною його поганого настрою є хвороба матері. Підполковник швидко сів у свою машину і повіз солдата до мами в лікарню, аж у Світловодськ. А ще він ніколи не зачиняв на ключ свій кабінет. «Раптом якийсь солдат прийде, а мій кабінет зачинений», – так відповідав заступник командира частини з виховної роботи підполковник Сергій Сенчев на питання про те, чому не замикає кабінет. Свого сина він назвав Іваном. У радянському фільмі «Офіцери» є епізод, де генерал бере хлопчика-суворовця на руки і запитує, як його звати. А той відповідає: «Іван». Сергій любив цей фільм, тому й сина назвав Іваном. А слова «Є така робота – Батьківщину захищати» – це про нього.   

 

ПОКЛАВ ЖИТТЯ, РЯТУЮЧИ ПОБРАТИМІВ

 

Сьомого серпня 2014 року групі прикордонників, у складі якої був і молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії – дозиметрист першого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Іловайськ» в/ч 9937 Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління молодший сержант Андрій Матвієнко, поставили завдання зустріти колону, яка з боями проривалася із пункту пропуску «Довжанський» та перебувала під постійним обстрілом ворога.  

Серед українських військових на той час було чимало поранених. Військовослужбовці з названої групи неодноразово поверталися до бійців, не зважаючи на щільний вогонь ворожої артилерії, під курганом Савур-могила надавали першу медичну допомогу постраждалим, зупиняли кровотечу та відвозили їх під місто Амвросіївку Донецької області, де заносили до гелікоптерів. Врятувавши десятки українських вояків та вже повертаючись із завдання, не доїжджаючи 1500 метрів до місця дислокації – прикордонного пункту «Успенка», Андрій Матвієнко, перебуваючи за кермом УАЗа, підірвався на радіокерованому фугасі.

Тяжкопораненого прикордонника переправили до військово-польового шпиталю, проте шансів урятувати його в медиків практично не було. Молодший сержант помер того ж дня. Ціною власного життя він допоміг врятувати близько трьох десятків українських військових.

Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов'язку» Андрія Матвієнка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Відзнаку Кіровоградської області – нагрудний знак «За мужність і відвагу» – замість батька отримала його донечка Олександра. Для неї, як і для мільйонів вдячних українців, Андрій назавжди залишиться Героєм!

Народився він сьомого листопада 1985 року в селищі Арбузинці Арбузинського району Миколаївської області. Коли Андрій із братом-близнюком Володимиром підросли, родина переїхала до села Кузнецового Доманівського району тієї ж області. Там хлопець здобув середню освіту і познайомився в десятому класі з Іриною – своєю майбутньою дружиною – та закохався в неї.

– Це було наше перше обопільне кохання, – розповідає Ірина Матвієнко. – Ми були однокласниками, сиділи за однією партою. Андрій дуже відрізнявся від однолітків: незважаючи на юний вік, був цілеспрямованим та організованим, знав, чого хоче досягти і що для цього потрібно. Рішуче йшов до своєї мети, поступово рухаючись сходинка за сходинкою. І завдяки розумові, наполегливості та силі духу отримував те, чого бажав. Андрій дуже добре знав математику, фізику, геометрію, завжди розв’язував за мене складні задачі, допомагав у всьому. У школі він був найкращим учнем, розумним та ерудованим, з органічним почуттям гумору…

Після закінчення школи у 2003 році Андрій Матвієнко вступив до Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки (КІРУЕ) на економічний факультет. Усі свої студентські роки сумлінно та наполегливо навчався, мав багато нагород. Тамтешні викладачі й досі пам’ятають свого найкращого студента. У 2006 році його взяли на роботу до одного з найбільших банків України, а 2007-го призвали на військову строкову службу, яку він відслужив у Києві – в окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних сил України. Армія займала особливе місце в його житті, тому Андрій завжди з гордістю розповідав про свою службу, яка ще більше загартувала його міцний характер. Після повернення з війська він 2008 року завершив навчання в інституті з червоним дипломом, повернувся у свій робочий колектив та продовжив банківську кар’єру. Того ж року Андрій та Ірина розпочали своє спільне життя, а 2010-го одружилися, у них народилась донечка Олександра. На роботі чоловік був цінним співробітником, вимогливим до себе та до інших, обіймав високу посаду керівника корпоративного бізнесу в Кіровоградському регіональному управлінні ПАТ «Приватбанк». Працював так, щоб бути найкращим, аби донечка ним пишалася. А перебуваючи вже на війні, казав: «Моя дитина спокійно спить, грається – для цього я тут і стою».

– Тридцять першого березня Андрієві вручили повістку. Він мені зателефонував з роботи, сказав: «Збери мої речі, я пройшов медогляд, сьогодні о 17:00 мені потрібно бути у військкоматі», – продовжує розповідь Ірина Матвієнко. – Він завжди сам приймав рішення, я звикла, що вони правильні, повністю йому довіряла. Звичайно, хвилювався, однак заспокоював мене, казав, що все буде добре. Я намагалася його відмовити, та він сказав, як відрізав: «Я давав присягу Батьківщині, повернуся і буду дивитися на себе у дзеркало з чистою совістю, – і додав: – Я поважна людина, багато чого встиг досягти, у мене є Сашуня, вона після мене залишиться! Нехай бояться ті, в кого цього немає». Він був хоч і молодий, та у свої 28 років духовно зрілий, мудрий не по роках. Навіть зараз, після його смерті, Андрієві слова і фрази є для мене орієнтиром у житті. У ті рідкісні хвилини, коли вдавалося поспілкуватися з ним по телефону, Андрій взагалі нічого не розповідав про те, що відбувається на сході. Тільки після його загибелі я дізналася, як усе було, наскільки в зоні АТО страшно. А він не хотів мене засмучувати...

Андрій приїздив у відпустку всього лиш на три дні і сказав: «Ти знаєш, які там хлопці-герої: самі загинуть, але прикриють собою інших! Ось це люди, ось це герої!» Совісний був, у душі чистий, кришталеву душу мав. Скільки людей його знало в Кіровограді, і ніхто не може повірити, що його вже немає з нами…

Андрій постійно займався спортом, зокрема боксом. Щоранку прокидався о 6:00 і йшов на стадіон. Якою б не була погода, він зашнуровував свої кеди і виходив на пробіжку. Бойові побратими чоловіка розповідали мені,що його запам’ятали всі. Навіть у найважчі моменти він не втрачав оптимізму, був завжди чесним та відкритим, з гідністю та честю виконував свій військовій обов’язок,підтримував бойовий дух своїх товаришів, навіть офіцерів. Був справжнім чоловіком, сильним духом, лідером і воїном з міцним характером. Не будучи професійним військовим, здобув авторитет серед побратимів на фронті. Андрій хотів спробувати себе в усьому, завжди багато читав, був шанованою та освіченою людиною. Мав багато планів на майбутнє, дуже хотів сина після повернення із зони АТО. Побачивши випадки несправедливості, які там траплялися, мав намір балотуватися в депутати і казав: «Тепер я ізсередини знаю, як це все робиться, я наведу там лад». Він усього домагався сам, ніколи не жалівся ні на що і не виявляв негативних емоцій, умів тримати себе в руках. Та було одне, чого Андрій не міг приховати: у нього душа боліла за тих молодих хлопців, які ризикували життям на сході країни і гинули там.

Чоловік був відмінним організатором, він завжди знав, чого потребують його хлопці, тому разом зі співробітниками з банку організовував передавання засобів захисту для прикордонників, він з гордістю носив зелений берет. Вважав, що Батьківщина довірила йому найдорожче – захист своїх кордонів. Сьогодні ті хлопці, яких Андрій врятував, а також їхні друзі, які впізнали мого чоловіка в розповідях своїх друзів, завдяки світлині його доньки з татовою медаллю на сукенці, знаходять сім’ю Героя, аби подякувати за те, що мій чоловік і доччин тато дав їм змогу повернутися живими до їхніх донечок та синів…

До Ірини та Саші тепер на вулицях Кіровограда підходять зовсім не знайомі люди, аби подякувати їм за подвиг їхнього чоловіка й батька. Не полишають без уваги родину і колеги загиблого: «Андрій назавжди залишиться в наших серцях, наших душах як людина, яка була нашим надійним другом, на яку можна було завжди покластись, який завжди приходив на допомогу, – розповів товариш загиблого Дмитро Смольняк. – Це дуже велика для нас усіх втрата. Ми зробимо все можливе, щоб у його доньки і дружини все в житті було добре.  

 

ПОСПІШАВ БУТИ КОРИСНИМ НА ФРОНТІ

 

Фельдшер медичного пункту 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина» молодший сержант Віталій Петрович загинув 13 серпня 2014 року під час сутички із сепаратистами під Горлівкою від вогневого обстрілу з мінометів, реактивних систем БМ-21 та гармат у районі села Ленінського Амвросіївського району Донецької області. 

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Віталія Петровича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

– Віталій Петрович і Роман Крадожон влилися в наші лави під час першого етапу часткової мобілізації, коли загроза ззовні виявляла себе лише колонами «зелених чоловічків» на південному кордоні нашої держави. Вони просилися на передову, – сказав під час прощання з героями заступник командира першої спеціальної бригади територіальної оборони із роботи з особовим складом підполковник Володимир Мазуряк. – Хотіли чимшвидше покинути тренувальний табір, бути справді корисними... У польовій обстановці проявили себе як справжні солдати, жодного разу не схибили і не піддалися паніці, померли, зрештою, теж героїчно...

Народився Віталій Петрович сьомого березня 1981 року в місті Тирасполі (тоді – Молдавська РСР). Там закінчив початкові класи, а потім з батьками переїхав до Бобринецького району нашої області – у село Кірове. Навчався ж у селі Витязівці, де й закінчив школу. Потім відслужив строкову службу в Одеській області та вступив 2001 року до Кіровоградського медичного коледжу імені Є. Мухіна – на фельдшерське відділення, яке закінчив 2004-го. Прийшов на роботу в обласну тублікарню, звідки через рік його перевели в обласний тубдиспансер. Працював у рентгенологічному відділенні на пересувному рентгенапараті. Невдовзі почав служити в Кіровоградському слідчому ізоляторі фельдшером, звідки з часом звільнився за власним бажанням і деякий час працював не за фахом. Під час першої хвилі часткової мобілізації його було призвано до війська: від березня по травень служив у Кіровоградському об’єднаному міському військкоматі, потім із травня проходив вишкіл у батальйоні територіальної оборони «Батьківщина», який готувався до виїзду на схід України на території військової авіабази «Канатове». Після двох місяців тренувань батальйон відправився на схід.

– Ми вчилися з Віталієм в одному медколеджі, – розповідає його дружина Наталія Петрович. – Я закінчила акушерське відділення, а чоловік – фельдшерське. Знайомство наше відбулося за незвичних обставин. На першому курсі я жила на квартирі, а вже на другому підселилася до дівчат в одну з кімнат гуртожитку медколеджу. І тільки-но стала там мешкати, як приходять троє хлопців – і кажуть, що прийшли вечеряти. Я, звичайно ж, не пустила їх, грюкнувши дверима перед їхніми носами. Та потім з’ясувалося, що ті хлопці, серед яких був і Віталій, живуть у цьому ж гуртожитку й домовилися із дівчатами з моєї кімнати, що лишатимуть у них свої сумки із харчами. Але того вечора вони таки лишилися голодними. Згодом ми роззнайомилися – і вже через деякий час почали зустрічатися з Віталієм, а потім одружилися.

У медколеджі він був активним, брав участь у конкурсах, добре навчався, вирізнявся урівноваженістю і скрупульозністю. Після навчання ми працювали разом у тубдиспансері й у тублікарні, на роботі чоловіком були задоволені, бо виконував великий план з флюорографічних обстежень. Він мав хобі, яке повністю відповідало його спокійному, цілеспрямованому характерові – складав із сірників моделі будинків, зокрема церков, клеїв моделі кораблів. Коли почався Майдан, то Віталій рвався туди, але я його не пустила. А от від мобілізації вже не відмовляла, та він і не послухав би мене…   

 

ЗАГИНУВ, ІДУЧИ НА ДОПОМОГУ ОДНОПОЛЧАНАМ

 

Водій-електрик радіостанції центру управління зв’язком загону спеціального радіозв’язку старший солдат 3-го окремого полку спеціального призначення Ігор Горовенко загинув 16 серпня 2014 року під час обстрілу з БМ-21 «Град» у районі селища Старобешевого однойменного району Донецької області.

Наш земляк поспішав на допомогу своїм побратимам, але його автомобіль зламався. Під час ремонту машини ворожий снайпер поцілив Ігореві в праву легеню, а осколок від снаряду з БМ-21 «Град», що розірвався неподалік, вдруге смертельно поранив його. Від цих несумісних із життям поранень він і помер.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Ігоря Горовенка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

– Ігор Горовенко, уклавши військовий контракт, служив водієм-електриком радіостанції центру управління зв’язком загону спеціального радіозв’язку, – розповів виконувач обов’язків заступника командира військової частини майор Андрій Неживий. – З початку березня, коли розпочалася неоголошена війна на сході країни, багато рідних та близьких наших бійців приходили до пропускного пункту частини з вимогою не направляти їхніх дітей в зону АТО. Тоді я казав Ігореві: «Вийди на КПП, там прийшли твої рідні». На що він сказав: «Нікуди я звідси не піду, моє місце тут». Ігор не уявляв себе без служби у Збройних силах України, це було його покликанням, професією, яку він любив.

Народився Ігор Горовенко 11 березня 1986 року. У перший клас пішов у 33-тю школу, потім два роки навчався у 23-й, а з п’ятого класу – у 24-й, де і провчився до закінчення дев’ятого класу.

– Для багатьох людей, що знали Ігоря, він назавжди залишиться в пам’яті веселим, відвертим, непосидючим, добрим, порядним, відповідальним, небайдужим до несправедливості хлопцем, – розповідає його класний керівник Ольга Кизименко. – Його поважали однолітки, йому подобався предмет «Історія». історія. Тож він на відмінно засвоїв, що Батьківщину треба любити і захищати. Пам'ятаю нашу останню з ним зустріч. Це було, коли він з відпустки повертався в зону АТО. Під час нашої розмови Ігор мало відповідав на мої питання про перебування на війні, його більше цікавило наше життя тут. Мені здається, що для воїнів, які воюють на сході, основне, щоб у них удома і в Україні загалом був мир.

Ігор з раннього віку захопився технікою, автомобілями, тому після закінчення дев’яти класів, 2001 року, вступив до професійно-технічного училища № 2, де опанував професії автослюсаря та водія.

– Ігор ріс чесним, ніколи нас, своїх батьків, не обманював, – розповідає мати спецпризначенця Тетяна Григорівна. – В училищі його майстер казав, що син дуже добре розуміється на техніці й може швидко розібратися з будь-яким механізмом. Був чесним, відповідальним, хорошим товаришем. Після училища відслужив військову строкову службу водієм у Міністерстві оборони в Києві. Йому там пропонували залишитися за контрактом, про нього дуже добре відгукувався його командир.

Після армії син працював автослюсарем, водієм, таксистом, а 2013 року пішов на контрактну службу в 3-й окремий полк спеціального призначення. Ми пишалися тим, що син у нас військовий. Він мріяв стрибнути з парашутом, однак не судилося йому цього зробити. Дуже любив маленького сина Єгорку, настільки любив, що коли Ігорева менша сестричка і племінниця гралися з маленьким, заціловували, то просив не чіпати його, бо, казав, вони не дають йому дихати. Така була батьківська любов сильна. Коли Ігор з однополчанами через ворожу агресію вже не могли виходити зі своєї військової частини, у Єгорки першого квітня був день народження. Так син відпросився в командира зовсім ненадовго, щоб побачити радісні оченята свого сина, якому подарували радіокеровану машинку.

До людей Ігор ставився приязно, завжди зупинявся, коли бачив сусідів, підвозив їх, ніколи не відмовляв у допомозі. Хоча й був поранений іще раніше, та не поїхав додому, коли була машина для цього, а чекав ротації, бо хотів повернутися додому разом із хлопцями, з якими служив.   

Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО     

«Вечірня газета» -для Stepup.press  

  • Печать
  • Оцените материал
    (5 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Декабрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Реклама на сайте

В каких сферах Вы сталкиваетесь с проявлением коррупции

судебные и правоохранительные системы - 47.1%
инфраструктура бизнес - 31.4%
вузы и больницы - 21.6%

Всего голосов:: 51
Голосование по этому опросу закончилось в: августа 31, 2015

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран