Сегодня 26.03.19, Вт 18:14
Чисто

-7°C

Кропивницкий

Чисто

step up logo



Поиск 

×

Предупреждение

JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 5376
Вторник, 28 июля 2015 04:35
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ - ЧАСТИНА 6

Продовжуємо розповідь про кіровоградців, які поклали свої життя на вівтар боротьби за свободу нашої країни у війні, що триває зараз із російсько-терористичними військами на сході України.   

 

НЕ ПОЛИШИВ ПОБРАТИМА В БІДІ

  Двадцять першого серпня 2014 року під селом Грабовим Шахтарського району в Донецькій області, неподалік від міста Іловайська, загинув командир евакуаційного відділеннявзводу технічного забезпечення 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригадимолодший сержантСергій Котовий.

  — Після мінометного обстрілу на полі бою залишився боєць, який кликав на допомогу. Решта солдатів знаходилася в траншеї десь за 300 метрів. Серед уцілілих був і рідний брат хлопця, якого поранили. Проте за армійським законом не можна, аби брат ішов за братом на поле бою, — переказала розповідь товаришів Сергія по службі його сестра Інна. — Тому командир запропонував іншим бійцям добровільно піти на порятунок солдата. Тоді Сергій з іще одним хлопцем зголосилися допомогти побратимові. Коли вони удвох підійшли до пораненого, почався мінометний обстріл — і декілька мін потрапило їм під ноги. Усі троє загинули миттєво.

  Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергія Котового нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Народився він 15 січня 1988 року, навчався в ЗОШ № 31. Після її закінчення 2005 року вступив до Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету (КЛА НАУ) на факультет «Обслуговування повітряного руху (спеціальність «Аварійне обслуговування та безпека на авіаційному транспорті», кваліфікація «Співробітник із забезпечення польотів»). У 2010–2011 рр. перебував в академічній відпустці у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. А вже наступного року юнак пішов служити до Збройних сил України. Військову підготовку проходив курсантом розвідувальної роти в навчальному центрі «Десна», після чого служив у селищі Чорноморському Одеської області заступником командира взводу спостереження та технічних засобів розвідки, заступником командира машини розвідувальної роти. За сумлінне ставлення до виконання службових обов’язків неодноразово був нагороджений грамотами. Військова служба юнакові подобалася, тож він планував після завершення навчання в КЛА НАУ повернутися до рідної частини контрактником.

  По закінченні служби був звільнений у запас із лав Збройних сил України 23 квітня 2013 року.Невдовзі його мобілізували на посаду командира евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення мінометної батареї 1-го механізованого батальйону 93 -ї окремої механізованої бригади.

  — З однокласниками син завжди був товариським, душею компанії, у нього не було ворогів. Завжди намагався допомогти другові, навіть якщо той не правий, дуже справедливим був, добрим. Йому зателефонували з військкомату і сказали з'явитися з речами, але з першого разу не мобілізували. Сергій дуже засмутився,— розповідає мати бійця Любов Анатоліївна. — За другим разом його теж не забрали, на службу потрапив аж за третім. Він казав нам, своїм рідним: «Хто вас буде захищати, як не я?» Спочатку син був на блокпості в місті Красноармійську однойменного району Донецької області. Його засилали в тил сепаратистів, багато разів траплялися випадки, коли йому доводилося спілкуватися з ними, вдаючи із себе одного із бойовиків, щоб вивідати потрібну нашим військовим інформацію. Підготовка в «Десні», яку він пройшов, йому дуже допомагала. Синів товариш по службі якось сказав був мені: «Я — розвідник, а Сергій — розвідник від Бога». Він по телефону завжди запевняв, що в нього все добре, не скаржився ні на харчування, ні на умови проживання. Ще під час строкової служби кардинально змінився, став дуже охайним. Тоді нам його командир порадив, аби Сергій продовжував військову кар’єру. Ми і самі відчули, що йому подобається військова служба. На сході Сергій, можливо, залишився б живим, але пішов рятувати пораненого побратима. З ним разом воювали два брати Скрабунови, і от одного з них, Колю, поранили. Однак, згідно з воєнними законами, другого брата не пустили, а пішов Серій і ще один солдат. Та вони потрапили під мінометний обстріл, і всі загинули миттєво… Після короткої відпустки додому Сергій, повертаючись до зони АТО, потайки взяв із собою «Кобзар» Тараса Шевченка. Батьки дізналися про це лише тоді, коли їм повернули речі сина після його загибелі.

  — Раніше не було такого, щоб Сергій щось філософське читав. А тут таке… Це ж наскільки зріс його патріотизм. Насправді він дуже змінився в армії. У нього, мабуть, взагалі відбулася переоцінка життєвих цінностей. Він став дорослішим. Пам’ятаю його останній погляд. Таке відчуття було, що бачу його востаннє, — пригадує сестра солдата Інна. — Брат виріс дуже доброзичливим. Завжди приходив на допомогу. Щоб ви зрозуміли, наскільки він був чуйним, розкажу дещо. Колись мама прийшла додому, а Сергій сидить із вагітною дівчиною. І почав пояснювати, що дівчину покинув хлопець, тому він має її заспокоїти і підтримати. Настільки був добродушною людиною. Його товариші по службі казали, що якби всі були такими, як Сергій, то війна уже б давно закінчилася. Він став професіоналом, часто ходив у розвідку, ніхто не хотів іти, а він ішов. Коли хлопці переміщувалися на бронетранспортерах, то він їхав на першому з них, стільки в ньому було сміливості…

  — Сергій виріс на моїх очах. Ми жили зовсім поряд. Останнім часом він став зовсім іншим, дуже серйозним. І почав говорити про те, що хоче стати військовим, — пригадує Сергіїв сусід Владислав. — Дуже хотів, щоб війна швидше закінчилася, планував вступити до військового вишу. Коли приїжджав додому, сказав мамі: «Я повернуся звідти героєм. Ти будеш мною пишатися». Сергій мав великі плани на життя після війни: хотів залишитися в армії і стати професійним військовим, казав: «Я зрозумів своє покликання, буду військовим. Це моє». Але не встиг зробити того, що хотів... 

 

З РИЗИКОМ ДЛЯ ЖИТТЯ ВИВІЗ ІЗ-ПІД ОБСТРІЛІВ ТОВАРИШІВ

  Двадцять дев’ятого серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі поміж Многопіллям та Червоносільським — селами Амвросіївського району Донецької області російські військові та проросійські бойовики порушили свою обіцянку не стріляти й почали розстрілювати колону наших військових.   

  Разом з багатьма іншими українцями тоді загинув і старший розвідник-снайпер сержант 3-го окремого полку спеціального призначення Дмитро Придатко: машину, в якій він перебував, було підбито, він отримав тяжкі опіки й численні переломи, після чого прожив лише чотири години. Перед смертю Дмитро попросив товаришів передати дружині перстень, який вона подарувала йому на Новий рік, і сказати їй, що він її дуже кохав. Сержанта й 96 інших загиблих в Іловайському котлі наших військових згодом доправили до Дніпропетровська. Там його й упізнали бойові товариші й родичі. 

  Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Дмитра Придатка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

  Для побратимів старший розвідник-снайпер групи спеціального призначення загону спеціального призначення сержант Дмитро Придатко назавжди залишиться в пам'яті надійним другом, хорошою, небайдужою людиною, на яку завжди можна було покластись. Про загиблого на прощанні з ним сказав його командир Микола Ананько. Коли він вийшов до мікрофона й почав говорити, стало зрозуміло, наскільки великою для нього є втрата його підлеглого. Офіцер буквально не міг підібрати слів, щоб висловити свій біль. А виконувач обов’язків заступника командира військової частини майор Андрій Неживий сказав: «Дмитро виконував свій обов’язок як справжній чоловік, як громадянин своєї держави».

  Таким справжнім чоловіком Дмитра, який народився 28 липня 1988 року, виховав батько. Хлопець після розлучення батьків жив із ним. Зі школи захоплювався футболом і боксом. Спочатку навчався у 16-й школі, а з 6-го класу — у 30-й. У ПТУ № 8 здобув професію столяра. Строкову військову службу проходив у 3-му окремому полку спеціального призначення. Дмитрові подобалося в армії, тому й вирішив лишитися в рідній частині на службі за контрактом. Та й виховання посприяло цьому: його батько завжди казав хлопцеві, що кожен чоловік зобов’язаний захищати Батьківщину. На службі Дмитро цікавився різними гранями воєнної справи та приділяв багато часу самовдосконаленню. Тоді ж, будучи контрактником, він познайомився з дівчиною Настею, яка стала коханням його життя і дружиною.

  Другою після коханої пристрастю Дмитра була армія. І хоча він і не продовжив військового контракту після його завершення, однак часто водив Настю до військової частини, в якій служив, відзначав з нею і товаришами по службі своє військове професійне свято. Після завершення терміну контракту чоловік працював складальником меблів, таксистом, брався за будь-яку роботу.

  — Дмитро завжди хотів повернутися до армії, мав потяг до військової справи. Коли вдома по телевізору показували стрибки з парашутами чи щось подібне, його не можна було відірвати від екрана. Він і сам сім чи вісім разів стрибав. Це йому дуже подобалося, а ще — тактична підготовка, — розповідає дружина спецпризначенця Анастасія Кашпур. — Ми хотіли дитину, і невдовзі в нас народилася Марійка. Дмитро був присутнім на пологах і казав: «Я нашу маленьку побачу раніше, ніж лікарі». Він уявляв, як вона ростиме і яким буде її життя, пізніше хотів ще одну донечку. Жартуючи, промовляв: «У мене буде троє дівчат, і я з-поміж них – красунчик». Коли з початком воєнних дій на сході оголосили першу хвилю мобілізації, Дмитро повідомив, що чекає дзвінка чи повістки, що піде на фронт, бо це його обов’язок. Пояснював: «Хто, як не я? Ну, от дивись, я не піду, потім ще хтось відмовиться — то ніхто не піде? — і заспокоював: — Зі мною нічого не трапиться. Я не прикриватимусь ні дітьми, ніким»…

  У військкоматі йому дуже зраділи, адже прийшов підготовлений розвідник, снайпер, справжній спеціаліст військової справи. Після цього для старшого розвідника-снайпера групи спеціального призначення загону спеціального призначення розпочалась служба в зоні АТО. З дружиною він зідзвонювався щодня, але про те, де і чим займається, — не розповідав, дисципліновано пояснював, що це військова таємниця. Кілька разів приїздив у відпустку. До дня народження донечки підніс сюрприз: без попередження серед ночі переступив рідний поріг з квітами й м’якою іграшкою. Оцінюючи бойові дії на сході країни, Дмитро розповідав, що українці воюють з російськими військовими, а не із сепаратистами. Він дуже добре ставився до своїх товаришів і хвилювався за них, коли приїжджав додому, говорив: «У мене там хлопці, моя друга сім’я». Був товариським, у нього вдома часто збиралися чималі компанії на дружні посиденьки. Завжди перебував у центрі уваги, жартував, мав у запасі гарний тост.

  — На початку війни Дмитра не було вдома три місяці. Коли повернувся, маленька донька спочатку його не впізнала. Він образився майже до сліз: «Як це так, рідна донечка не впізнала батька!» — продовжує розповідати про чоловіка Анастасія. — Останнього разу, коли зустрілися, мені стало тривожно. Він за столом виголошував тости, дякував друзям, що допомагають його родині. Мене хвалив за те, що сама виховую доньку: ніби бачив нас востаннє і прощався. Навіть у розмові із сестрою обмовився, що, можливо, більше й не зустрінуться. Але мені обіцяв повернутися. Ми тоді попрощались майже без сліз, адже він мав через п’ять днів приїхати у відпустку…

  Про сміливість і жертовність Дмитра свідчить такий факт: коли група бійців із підрозділу, в якому він служив, потрапила під мінометний обстріл, спецпризначенці кілька днів ховались в кукурудзі, не маючи змоги відійти до своїх позицій. Команди поїхати й порятувати бійців ніхто не віддавав – надто ризиковано. Тоді Дмитро сів у машину й сам декілька разів з’їзди в у небезпечне місце й вивіз товаришів з-під обстрілів.   

 

ПОЛІГ, РЯТУЮЧИ ПОРАНЕНИХ

  Фельдшер госпітального відділення медичної роти 93-ї окремої механізованої бригади старший солдат Федір Романов загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» — на дорозі в районі села НовокатеринівкиСтаробешівського району Донецької області. Другого вересня його разом з іншими 87 загиблими українськими військовими привезли в Запоріжжя. Там нашого земляка впізнали його бойові товариші та родичі.

  Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Федора Романова нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Народився він 27 вересня 1983 року. У початкових класах навчався в школі № 17, а потім — № 24. Вступив до професійно-технічного училища № 2, після закінчення якого працював слюсарем з ремонту автомобілів Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги. Строкову військову службу проходив під Одесою в окремому полку зв’язку. Після демобілізації у вересні 2005 року обійняв посаду молодшої медичної сестри (санітара) психіатричної бригади Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги. Через два роки вступив до медичного коледжу ім. Є. Мухіна (спеціальність — «Сестринська справа»). Здобувши медичний фах, обійняв посаду сестри медичної станції швидкої та невідкладної медичної допомоги загальнопрофільної бригади з обслуговування дорослого населення. А з першого квітня 2013 року, у зв'язку з реорганізацією Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги шляхом приєднання до ТМО «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у Кіровоградській області», — сестри медичної станції швидкої та невідкладної медичної допомоги підстанції № 1 Кіровоградської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги.

  Співробітники Федора Романова розповідають, що працював він чесно і сумлінно, добре орієнтувався в складних ситуаціях при наданні допомоги хворим. Був доброю і співчутливою людиною, справжнім помічником лікаря. Брав участь у конкурсах аматорського мистецтва, обласних спартакіадах серед працівників колективів фізичної культури профспілки охорони здоров'я та в змаганнях з більярду, плавання, бігу, шашок, на яких посідав призові місця.

  — Федір виріс хорошою людиною — чесною, доброю, завжди готовою прийти на допомогу, — розповідає мати старшого солдата Людмила Федорівна. — Його завжди оточували друзі. Ріс він непосидючим, йому завжди треба було бути чимось зайнятим. Разом з батьком вони виконували всю чоловічу роботу в нашому приватному будинку. Він як губка вбирав у себе все, що стосувалося чоловічих справ, аби жінкам (мені, молодшій сестрі і бабусі) не доводилося братися за ту важку роботу. Коли його молодша сестра була ще маленькою, я могла спокійно залишати її на Федора й не хвилюватися, бо знала: з ними все буде добре. Але, як і більшість хлопчиків, був він і забіякою. Учителі, які його навчали, згадують сина як учня, котрий встигав і попустувати, і на відкритому уроці не зганьбитися, і в роботі художнього гуртка взяти участь. Охоче грав у всіх шкільних, студентських постановках. Окрім творчості, захоплювався спортом, займався в секції рукопашного бою. Після навчання у професійно-технічному училищі трудився автослюсарем, відбувши строкову військову службу, пішов працювати санітаром на станцію швидкої медичної допомоги. А через два роки вступив на навчання до медколеджу. Так він і жив — працював, вчився. У будні — на навчанні, у вихідні — на роботі. У Федора в бригаді були дуже хороші колеги, які допомагали йому в навчанні і в практичному застосуванні набутих знань. Багато лікарів, з якими йому довелося працювати в одній зміні, відгукуються про нього як про хорошого спеціаліста і людину. Він швидко орієнтувався у складних ситуаціях на викликах, розумів лікаря з півслова. З ним було легко працювати.А автомашини лишилися улюбленим хобі сина, який охоче допомагав батькові і товаришам ремонтувати їх. За що б не брався, усе доводив до кінця…

  За словами Федорових батьків Людмили Федорівни та Андрія Андрійовича, потяг до медицини їхній син виявляв змалку, однак так само йому подобалося лагодити автомобілі, тому після закінчення дев’яти класів і пішов навчатися на автослюсаря. Однак із часом зрозумів, що все ж медицина вабить його більше, тому вже 24-річним чоловіком вирішив вступати до медколеджу. Змалку зростав співчутливим, а ще — цілеспрямованим і наполегливим. Ось що про це розповідає батько Федора Романова: «Я свого часу після строкової служби служив надстроковиком у Німецькій Демократичній Республіці. Там наша родина прожила три роки. У НДР син ходив зі мною в наряди, їздив на полігон. І на ранкову пробіжку із солдатами вибігав, хоч і маленьким був, спортом займався, пізніше вже вмів розібрати й зібрати автомат. Не полишив занять спортом і в зрілому віці: гирі, штанга, поперечина. Казав, що йому потрібно підтримувати форму, аби не виріс живіт. Доглядав за моєю матір’ю, за батьком дружини, допомагав чим міг нашій старенькій самотній сусідці: то води їй принесе, то вугілля, то сміття винесе, то затопити піч допоможе. Коли пішов на строкову службу, то вона все питала, коли ж Федір повернеться — її помічник».

  Третього квітня 2014 року Федора Романова мобілізували до 93-ї гвардійської окремої механізованої бригади. Він не ухилявся від служби, отримавши повістку, наступного ж дня пішов до військкомату. У бригаді його розподілили в медичну роту — на посаду фельдшера.

  — На короткий перепочинок додому Федір приїхав уже дещо іншою людиною, — ділиться спогадами Людмила Федорівна. — Стільки в ньому було мужності, болю за своїх хлопців! І на нас дивився вже не веселий хлопчисько, а чоловік, котрий знає ціну життю. Федя нам з татом казав, що тепер він може в першого погляду визначити, що в людини за душею і чи зможе він довірити їй своє життя. Про те, що відбувається «там», син говорив неохоче і в основному так: «Усе добре…» Це потім ми дізналися, що означало оте «все добре». Дев’ятнадцятого серпня десять військовослужбовців з медичної роти 93-ї бригади відправили під Іловайськ. Федя і його друг та помічник санінструктор Степан Усс із Кременчука були серед них. Через деякий час із хлопцями перервався зв'язок. І для всіх нас, рідних сина, почалося нескінченне хворобливе очікування, коли здригаєшся від кожного телефонного дзвінка і вдивляєшся у фотографії та кадри по ТБ і в Інтернеті з надією його побачити. Двадцять восьмого серпня Федір зателефонував дружині і сказав, що з ним усе добре — і зв'язок знову пропав. Ми здогадувалися, що він десь у зоні АТО, але вірили, що з ним не станеться нічого лихого. Пізніше нам вдалося відтворити картину подій, що відбулися після 19 серпня, після того, як десяток військових з медичної роти 93-ї бригади виїхали в Іловайськ. Хлопці спочатку прибули в селище Кутейникове Амвросіївського району Донецької області, потім їх направили під курган Савур-могила, де тривали жорстокі бої. Після повернення в Кутейникове хлопці переночували в бліндажі, а вже вранці прийняли бій з російськими розвідниками (син розповідав, що вранці лікує, а ввечері йде в розвідку з розвідгрупою, бо в ній має бути медик). Вони отримали наказ прориватися до села Многопілля. Троє хлопців, у тому числі й наш син, прорвалися в село під щільним ворожим вогнем. У Многопіллі при школі діяв польовий госпіталь, але перепочити хлопцям там не вдалося, бо в шпиталі перебувало багато поранених. І вони ще зо днів п'ять до наказу покинути розташування і шикуватися в колону надавали пораненим медичну допомогу. У той час там перебували й журналісти українського телеканалу «Еспресо ТВ», які зняли на камеру Федора і його товаришів-медиків — надзвичайно втомлених, схудлих, але живих. Згодом від товариша по службі Федора ми дізналися, що після наказу покинути розташування й шикуватися в колону Федір і його найкращий товариш Степан Усс перенесли поранених у машину і разом з ними та іншими фельдшерами виїхали з госпіталю. Очолювали військову колону машини з пораненими, в останній з яких знаходилися Федір зі Степаном. Коли почався обстріл, один зі снарядів влучив у бронетранспортер, що їхав позаду медичної частини колони. Тоді син із товаришем зістрибнули з автомобіля й побігли рятувати поранених. Забравши декількох з них до санітарної машини, вони повернулись по інших. І тоді поряд із хлопцями розірвався снаряд… 

 

ВЧИВСЯ НА МИТЦЯ Й ЖУРНАЛІСТА, А СТАВ ВІЙСЬКОВИМ

  Двадцять дев’ятого серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Многопілля та Червоносільське Амвросіївського району Донецької області загинув від кулі російського снайпера командир відділення – начальник радіостанції відділення управління загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення молодший сержант Віталій Волкотруб.

  Третього вересня його разом з 96 загиблими українськими військовими привезли в Дніпропетровськ. Там молодшого сержанта упізнали його бойові товариші та родичі. Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Віталія Волкотруба нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  Народився він п’ятого червня 1986 року в місті Бобринці. Навчався спочатку в тамтешній школі № 1, а завершив здобуття повної загальної середньої освіти в обласному загальноосвітньому навчально-виховному комплексі гуманітарно-естетичного профілю (гімназія-інтернат-школа мистецтв), який закінчив 2003 року. Першого вересня того ж року вступив до КДПУ ім. В. Винниченка на мистецький факультет, а через два роки перевівся до Кіровоградської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» — на факультет журналістики, видавничої справи та редагування, де вчився заочно.

  Навчаючись, устиг попрацювати у ВАТ «Бобринецька сільгосптехніка» та в газеті «Честь хлібороба» Бобринецького РВО «Новий день». Першого жовтня 2007 року був призваний на військову службу і виявив бажання служити за контрактом. Таким чином Віталій Волкотруб став контрактником 3-го окремого полку спеціального призначення. Проходив службу на посадах старшого розвідника, радиста, старшого радиста.

  У Бобринецькій районній газеті «Честь хлібороба» її редактор Ігор Леус про загиблих в АТО земляків, зокрема про Віталія Волкотруба, написав: «…Важко, боляче, несправедливо, коли матері й молоді дружини хоронять своїх 28-річних дітей і чоловіків. Низький уклін батькам за виховання цього справжнього патріота. Біль втрати мами Галини Володимирівни, усієї родини – також і наш біль. У свій час Віталій проходив журналістську практику в редакції "Честі хлібороба". Тож колектив районки знав Віталю (так ми його називали) як розумного, толкового, наполегливого, життєрадісного й завжди усміхненого студента. Пригадую, як у перервах між редакторськими завданнями він, на диво всім нам, приносив і слухав диски із сучасними українськими піснями – не задля якогось форсу — це була частинка його серця. На жаль, у життя немає правил. На світі не стало ще однієї хорошої молодої людини, справжнього патріота України…»

  — Віталія я завжди пам’ятатиму хорошою, відповідальною, порядною, добросовісною людиною, — розповідає дружина молодшого сержанта Анна Волкотруб. — Познайомилися ми з ним, як і багато інших хлопців та дівчат, на дискотеці. Він тоді вже служив у 3-му окремому полку спеціального призначення і приїздив гостювати до батьків. А я навчалася в Бобринці у сільськогосподарському технікумі ім. В. Порика. Познайомилися, сподобались одне одному, почали зустрічатися. А 2008 року – одружилися, того ж року в нас народився син Ігор. Віталій дуже любив читати книги сучасних українських авторів, загалом художню літературу, слухати українські сучасні пісні. Можна сказати, що це було його хобі. Військова служба чоловікові дуже подобалася. На початку війни на сході України мама просила його знайти спокійнішу роботу, і я те саме говорила. Але він відповів, що служитиме, бо це його обов’язок і покликання. Одним словом, фанат військової справи. А зараз наш син Ігор стає схожим на батька. Коли питаю в нього, ким же він буде, коли виросте, то відповідає: «Буду військовим, як тато…» Після служби чоловік приходив додому і грався із сином, ми часто зустрічалися з нашими друзями. А війна почалася для нього торік у травні, спочатку він з однополчанами до серпня охороняв Дніпропетровський міжнародний аеропорт, за що отримав медаль за сумлінне виконання своїх військових обов’язків. Потім літав у гелікоптерах з провізією, яку доставляли нашим військовим у Луганську й Донецьку області. Згодом потрапив у Іловайськ, але в телефонних розмовах зі мною нічого тривожного не розповідав про службу: оберігав і мене, і сина, і батьків від жахіть війни, яку принесли в Україну сепаратисти й росіяни…  

 

Юрій ЛІСНИЧЕНКО   

«Вечірня газета» - для "StepUp"

Прочитано 1705 раз
    Оцените материал
    (5 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Март 2019 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран