Сегодня 15.11.19, Пт 17:39
Чисто

-7°C

Кропивницкий

Чисто

step up logo



Поиск 

×

Предупреждение

JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 5376
Понедельник, 12 октября 2015 07:13
ВИБОРИ 2015: ДУША БОЛИТЬ ЗА СЕЛО

Іноді, розмовляючи з сивочолою людиною на прості життєві теми, у тебе складається враження, що ти знаєш її роками, поважаєш її сім’ю, розумієш її мрії, захоплюєшся її справою, вражено слухаєш її думки…

Так сталося і у мене, коли у селі Панчеве Новомиргородського району Кіровоградської області у сільраді мені довелося спілкуватися з  працюючим пенсіонером, чудовою людиною, прекрасним сім’янином, гарним дідусем, колишнім агрономом, колишнім вчителем біології та директором школи,  нині – виконавчим директором фермерського господарства «Власенки»  - Анатолієм Георгійовичем Власенком.

 

- Анатолію Георгійовичу, Ви прожили довге життя. У селі Вас знають і поважають. А як розпочинався Ваш життєвий шлях?

- Про мій життєвий шлях можна розповідати дуже багато. І років мені вже чимало, і професію довелося кілька разів змінювати, і вчитися треба було, щоб добре знати спеціальність, яку щоразу готувало для мене життя. Та, я ще й сьогодні постійно вчуся, працюючи над собою та різними документами – фермеру багато треба знати. Але, якщо коротко, то після закінчення школи відразу не зміг  поступити у технікум механізації, бо тоді одночасно усі школи випустили десятикласників та одинадцятикласників і конкурс був – сім  абітурієнтів на одне місце. Звичайно, було прикро, але я не звик здаватися. Тому, спокійно пішов працювати у своєму селі в МТС. Розпочинав – учнем  токаря, потім токарем. І лише згодом вчився у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, обравши агрономічний факультет. Знову трохи не повезло – довелося  йти служити в армію, бо тоді не давали закінчити навчальний заклад (виповнилось 18 – одягай шинельку без усіляких відмазок). Після армії довчився і отримав довгоочікуваний диплом агронома. Дуже щасливий, адже став дипломованим спеціалістом і повернувся у рідне село Панчеве, де працював агрономом.

 

- Чому Ви обрали саме професію агронома?

- Мабуть, щось було у роду, бо я завжди був не байдужим до того, як обробляють землю. Навіть, якщо вона чужа мені. Їдучи по дорозі, бачу, що не по-людськи оброблено і душа болить. Думав іноді, навіщо брати землю, якщо не любиш її, не хочеш або не вмієш на ній працювати, не можеш їй ради дати. Але, на жаль, таке буває.

Хоча, може, дає про себе знати, як кажуть, родова кров – дід  мій мав до революції власного млина. І любов до вирощування, доглядання, обробки зерна, взагалі до хліба, до техніки у мене була з дитинства. А раз людина не байдужа до того, як оброблена земля, що ростиме на ній, як ростиме,  це і є той поклик душі чи крові. який закладено на генетичному рівні.

 

- Коли Вам легше працювалося агрономом: тоді чи зараз?

-  Зараз працювати легше. Чому? Та тому, що дуже мало тоді було засобів для захисту рослин від хвороб та шкідників. Але, більш суттєво заважало роботі те, що без партійної вказівки нічого не можна було робити. З агрономом ніхто ніколи не радився: коли сіяти, що краще родитиме на тій чи іншій землі, коли збирати врожай, вологий він чи сухий цей урожай, а ще ж і відзвітувати "нагору" вчасно треба було. На мою думку, це заважало роботі більше, ніж допомагало. Працював я багато і бачив, як саме голова колгоспу за наказом райкому партії, керував усіма процесами. Це стосувалося не лише нашого села. До того ж, голова колгоспу не був сам агрономом. Він міг бути бухгалтером, економістом або партійним функціонером. Але ж, земля є земля, вона непідвладна нікому і ніякі вказівки їй не потрібні. Треба її любити, знати коли і що робити на ній.

Сьогодні працювати агрономом легше. Є всі важелі керування врожаєм. Тільки, кліматичні умови – від  Бога. Це – дуже  важливий фактор. Дуже важливий. Всі інші "інструменти" – в агронома в руках, якщо є в кишені гроші на ведення свого господарства.

 

- Що саме зараз Вас турбує? Чому Ви вирішили взяти участь у виборах, запропонувавши свою кандидатуру в органи місцевої влади?

- Тому, що бачу: селянин зараз дуже незахищений в економічному плані, у господарському плані, і в політичному. Сили, яка б безпосередньо захищала інтереси селянина, не залежно від його рівня – одноосібник, дрібний фермер, середняк чи крупний фермер (є ж і такі господарства), на сьогодні практично немає. Ми всі залежні від ситуації, яка складається у першу чергу в державі, на світовому ринку та й за кордоном. Я б хотів, щоб мій голос, моя рука, моя пропозиція були почуті. Хотів би мати можливість – застосувати  свої думки, свої знання більш масштабніше. Це стосується і захисту, навіть  особистого, селянина і фермера, їх прав.

А за мною стоять дуже багато таких фермерів, які не мають у себе в обробітку великої кількості землі. Сьогодні дрібним фермерам  і одноосібникам дуже тяжко працюється і живеться не легше. А захистити їх нікому. Їх голос не представлений в органах влади.  Але вони все одно прагнуть працювати на совість.

На рівні районної ради, відповідно, була б можливість захистити наші інтереси в усіх сферах. Зокрема, це стосується і податків. Щоб нами не маніпулювали – то дамо пільги, то не дамо пільги. Щоб ми усі мали прогнозоване завтра.

За кордоном селянин, фермер не сіє ніякої культури, доки не проведе розрахунків, що треба під неї закласти, щоб отримати очікуваний врожай, який дасть економічну вигоду. Ми ж сіємо – на авось. Авось – буде ціна; авось – ні. Якщо багато вродить – ціни не буде, якщо мало вродить – ціна підскочить. Як же обрати оту золоту середину? А допомогти нашому фермерові немає кому. Держава – не  допомагає. За кордоном – держава допомагає. Там фінансуються фермерські господарства. Навіть, якщо нічого не посіє фермер, він не збанкрутиться. На жаль, ми – не захищені. Кожен виживає як може. Отож, відповідно, і хотілося б щось змінити на краще у нашій рідній країні.

 

- Скажіть, будь ласка, Ви, як агроном з багаторічним досвідом, які сьогодні бачите економічні проблеми села,  які хотілося б вирішили на рівні області, держави?

- На мою думку, ті рухи, які розпочато з боку держави, з надання громадам більше прав, то є добре. Але права не можуть бути використані, якщо людям не дати можливостей для їх використання. А можливості у першу чергу спираються на економічні важелі. Якщо є економічний важіль, то можна змінити на краще й можливості. Коли це буде вирішено позитивно, то, думаю, що зміни на селі будуть. Найголовніше, селу треба дати можливості самим себе фінансувати, змінити оподаткування, щоб воно було для всіх рівним. Для всіх! Не залежно від того, ти маєш гектар землі, десять гектарів, чи кілька тисяч гектарів.

Наприклад, багато підприємців  просто орендують людську землю. Вони сплачують податки нижчі, ніж сплачують фермерські господарства або великі агрофірми. Чому ми повинні бути не на одному рівні? Чому людина, яка має свою землю, працює на ній, не допомагає в соціальній сфері. А ось агрофірма – допомагає. У нас у фермерському господарстві власної землі немає – ми орендуємо її у селян. Ми повинні сплатити орендну плату, сплатити податки, дати робочі місця, дати зарплату працюючим, сплатити з неї податки. І разом з тим ми повинні підтримувати соціальну сферу. А якщо в нашому селі, наприклад, півтори тисячі одноосібників і декілька підприємців, які сплачують орендну плату людям і невеличкий податок на землю і все. Уже нерівність. Хотілося б змінити таку нерівність, щоб соціальний тягар рівномірно і справедливо несли усі. А від цього залежить і наповнювання шкатулки сільської ради. Саме до нас звертаються по допомогу – школі з ремонтом, з паливом, з ремонтом будинку культури, з ремонтом дитсадка.

Останній приклад. Місяць назад звернулася до нас новий директор школи, щоб ми дали їм відходи після очистки зерна на паливо. Звичайно, ми допомагаємо. А якби всі допомагали, було б набагато легше. Ось і Агрофірма допомагає: у них слово не розходиться з ділом.

Закінчу думку про опалення. Переобладнали котельню школи. А ніхто не вивчив питання – на якому паливі та котельня буде працювати. Прокричали про те, що ми виграли тендер, використали міжнародні гроші… А ефект від цього який? Гірший. Бо в школі стало холодно. Та й котельня не забезпечена паливом. Чому в нас завжди так: спочатку – робимо, а потім – думаємо.

А чому не зробити так: задумали, спланували, прийняли рішення, а потім вже зробили. У цій агрофірмі якби не було планового та економічного відділів – не було б і розвитку. У нашого господарства також не було б розвитку, якби ми не займалися плануванням діяльності. Займаючи посаду виконавчого директора, маю право приймати рішення, підписувати документи, продумувати усе до дрібниць...

 

- Як я зрозуміла, Лідія Павлівна, Ваша дружина – у всьому Вам допомагає?

- Звичайно. Усі ці роки вона займалася кухнею – годувала  усіх нас. Це нелегка праця, адже готувати доводилося на колектив, а не на сім’ю. У нас офіційно працює менше десятка людей.

У нашій сім’ї всі допомагають одне одному і спільній справі. Дружина мого сина Олега – Олена,  також допомагає – доглядає онука, якому ще навіть шести місяців нема. Береться до роботи і мій найстарший онук Андрійко, який вчиться у п’ятому класі. Вже вміє з трактором впоратися, трохи вивчає професію шофера.  Навіть внучка Софійка, першокласниця, прагне бути нам корисною.

 

- Ви працювали в освіті майже тридцять років?

         - Так. Спочатку – вчителем; потім – інструктором з водіння трактора,  викладачем виробничого навчання у школі; у навчальному комбінаті основи агротехніки викладав, тракторну справу. Після закінчення навчання в Уманському педагогічному інституті, на факультеті біології, працював вчителем біології, директором школи. Захотів  повернутися у Панчеве. І вдома працював у нашій школі вчителем і чотири роки був її директором. Одночасно створив фермерське господарство. Але тоді вийшов закон, у якому фермер не мав право постійно працювати. Мені довелося обирати. І я залишив школу.

 

- Що вам найбільше подобалося у школі: плюси й мінуси?

 - У тодішній чи в теперішній школі? Це, насправді, велика різниця. В принципі, освітянська робота дуже важка. При радянській владі давали можливість вчителям після 25 років роботи йти на пенсію. Працювати з дітьми дуже складно. Усі вони різні, кожен потребує особливої уваги. У селі з кожним роком стає все складніше ще й тому, що діти, які добре вчаться, йдуть з села вчитися далі і не повертаються. А залишаються ті, хто не хоче вчитися. Вони не прагнуть до знань. І це дуже сумно й боляче. Адже земля потребує до себе любові, знань, праці…

Коли працював викладачем виробничого навчання, давав дітям відразу у руки професію, яка могла стати для них корисною у дорослому житті. Механізатор, шофер завжди потрібні на селі. Тоді, після закінчення навчання, учням  давалося посвідчення водія професіонала. Та й комбінат був при школі, вчили також краще. А зараз міжшкільний виробничий комбінат у Новомиргороді, дітей туди один раз на тиждень возять. Це вже трошки інше навчання, воно відірване від села. Вже діти не так пов’язані із сільськогосподарським виробництвом.

У школі завжди поставало питання (що тоді, що тепер) – забезпечення  паливом,  фінансово. Доводилося звертатися до базового підприємства, до людей. І посильна допомога завжди надавалася. Але відділ освіти повинен також дбати про школи: не лише про зарплатню, але й про забезпечення саме навчального процесу.

 

- Чи різняться діти за рівнем освіти тоді й зараз?

- Тоді рівень старанності був вищим, але інтелектуальний розвиток у сучасної молоді набагато вищий. Хоча, фаховий, гуманітарний, математичний рівень я б не сказав, що зараз вищий, ніж був раніше. Просто, зараз діти більш розвинуті завдяки інформації, яку отримують через телевізор, комп’ютер, телефон, ніж із навчання у школі.

 

- А як у них з любовю до землі?

- На жаль, цієї любові майже немає. Раніше вся територія у центрі села була під наглядом школярів. Зараз все змінилося. Школярам нічого не можна робити фізично – все  це заборонено законом. А раніше, ми навіть харчування відродили у школі, працюючи трохи у полі та заробляючи гроші спочатку на чай та млинці для усіх школярів, а потім і на нормальні повноцінні сніданки. Зараз ніхто б із дітей, та й з дорослих, не пішов би у поле збирати буряки після комбайну, і «шапочки» соняшника, щоб у школі діти харчувалися.

 

- Що б Ви хотіли сказати на закінчення нашої розмови?

- На рівні районної ради хотілося б, щоб почули голос селянина. Нас багато з різних сіл прагнуть прийти працювати у райраду, щоб відстоювати інтереси селян. Треба, щоб наші пропозиції почули, бо це одне з головних питань, яке наболіло. Ми повинні згуртовуватися, а не бути «лебедем, раком і щукою». Тих, хто займається торгівлею, село менше турбує, ніж фермерів. Але ж підприємці без села теж нічого не варті. Селяни повинні заробити гроші. щоб купувати собі продукти харчування, одяг. Ми всі разом маємо бути громадою і працювати на спільний інтерес, захищаючи його. Якщо мою кандидатуру підтримають, буду представляти інтереси сільських людей, висловлювати їх на вищому рівні. Жителя села там не почують без свого представника. Хочу бути представником села: і вчителя, і медика, і пенсіонера, і всіх інших. По можливості захищати інтереси сільської громади. А нас у селі сьогодні цікавить усе: і гарні дороги, і забезпечення транспортом, і надання медичних послуг… Навіть робота поштового відділення, де сьогодні на все село один поштар і раз у тиждень розноситься преса, цікавить. Бо це – наше життя! Хто захистить селян на рівні району? Але вибір повинні зробити люди своїм голосом. Все залежить від наших виборців , які скажуть своїм голосуванням чого ж хочуть вони. 

 

Розмову вела Лариса Лапінь.

Фото автора.    

 
Прочитано 2385 раз
    Оцените материал
    (4 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Ноябрь 2019 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран