Сегодня 15.11.18, Чт 22:46
Чисто

-6°C

Кропивницкий

Чисто

step up logo



Поиск 

×

Предупреждение

JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 171
Среда, 18 апреля 2018 12:37
ПЕТРО МЕЛЬНИК: "ВАРТО СТАВИТИ ПЕРЕД СОБОЮ СВІТЛУ МЕТУ І ВОНА ОБОВ’ЯЗКОВО ЗДІЙСНИТЬСЯ..."

Голову Кіровоградської обласної спілки журналістів Петра Мельника, який багато років є власкором парламентського вісника "Голос України", добре знають не лише на Кіровоградщині. Цю товариську енергійну людину можна побачити на багатьох заходах. Різноплановості занять Мельника не перестаєш дивуватися, навіть важко уявити, як йому вдається одночасно опікуватися справами журналістів, писати статті, готувати до друку авторські книжки. І коли спілкуєшся з Петром Петровичем, то виникає почуття, що все йому легко дається. Але за показною легкістю стоять тривалі  пошуки свого власного шляху. З Петром Мельником ми зустрілися, щоб поговорити про його творчість, про те, як формувався потяг до журналістики, літератури, якими є його подальші творчі плани.         

 

- Родом я з села Великі Трояни Благовіщенського (раніше – Ульяновського) району, – розповідає Петро Петрович. – Народився 27 серпня 1964 року. Мій батько був обдарованою талантами людиною – писав вірші та фейлетони, які друкувалися у районній газеті. А ще – дуже гарно малював. Я четвертий в сім’ї, маю трьох старших сестер. Так сталося, що батьківські нахили до творчості успадкував лише я. Ще у шкільні роки пробував писати вірші, оповідання. Мої твори вперше опублікували (якщо не підводить пам’ять) в обласній газеті "Молодий комунар" та у всеукраїнській газеті, назви якої вже й не пам’ятаю.

 

- Чим запам’яталися шкільні роки?

 

- У школі вчився не дуже добре, навчатися мені було нецікаво. Тож нерідко серія п’ятірок перемежовувалася серією двійок. Предмети, які мене не цікавили, я категорично не хотів вчити. Наприклад, п’ятірки були по літературі, історії, фізиці, а трійки – з української мови, алгебри. Водночас наш вчитель фізики Віталій Миколайович частенько дозволяв мені викладати учням нові теми. Я ж, наприклад, розповідав не про закони Ньютона, а про самого Ньютона. Бо майже усі доступні на той час у селі книги я перечитав і вмів цікаво викласти прочитане. Зокрема, мене цікавили історії життя видатних людей. В результаті такого навчання середній бал шкільного атестату заледве вдалося заокруглили до чотирьох.

 

- Рішення вчитися на вчителя фізики й математики було свідомим?

 

- Я водночас мав потяг до літератури і до фізики (далися взнаки власні захоплення і вплив хорошого вчителя з фізики). Зрештою вирішив поступати на фізмат Кіровоградського педінституту. На щастя, як виявилося, мій вчитель входив тоді до складу приймальній комісії.

Тож профільний екзамен я здав на п’ятірку. Так я став педагогом і згодом за направленням чотири роки відпрацював у Кубряцькій сільській школі Веселинівського району на Миколаївщині . Та місцевість запам’яталася пісками, вітрами та відсутністю нормального транспортного сполучення з іншим світом. І хоч навчати дітей дуже подобалось і я завжди знаходив із ними спільну мову, проте умови нашого з дружиною та маленькою дочкою проживання були не найкращими. А ще пригнічувало саме становище вчителя в тодішній радянській школі: доводилося викладати щодня по шість уроків з різних предметів (не завжди за фахом!) та ще виконувати обов’язки організатора (заступника директора з позакласної та позашкільної роботи).

 А найбільше виснажували систематичні перевірки інспекторів райвідділу освіти та необхідність написання для кожного з уроків розгорнутого конспекту. На що не вистачало ні часу, ні фізичних та розумових сил. Тож,  віддушину знаходив у спілкуванні з людьми та почав активно писати у Веселинівську районну газету.

 З часом мені стали замовляти матеріали і я став позаштатним кореспондентом газети, надаючи інформацію з трьох сусідніх сіл. Там же рекомендували стати кандидатом в члени КПРС та з’явилась інформація, що можуть запропонувати посаду директора школи-восьмирічки сусіднього села. Хоч я й любив дітей і добре викладав, але така кар’єра в місцевості, яка не подобалась, мене не влаштовувала. Невдовзі дружина поїхала до батьків у Новоукраїнку і народила там нашу другу дочку. Згодом вдалося повернутися до рідної області й мені, бо партійці не наважились руйнувати молоду сім’ю.  

 

- Як ви стали журналістом?

- Коли приїхав в Новоукраїнку, вчительських вакансій не знайшов, тож зібрав свої творчі роботи і заніс у редакцію районної газети, яка називалася тоді "Радянське село" (пізніше її перейменували в "Новоукраїнські новини"). Згодом мені запропонувалироботу кореспондента. Так почалася моя журналістська кар’єра. А в партію все одно прийняли. Це був 1989 рік і тоді була потреба зміцнювати партійні ряди молодими кадрами.

За роки роботи в районці я пройшов шлях від кореспондента, заввідділом, відповідального секретаря й заступника редактора до редактора газети. Партійна цензура у той час була не дуже суворою, хоча, звісно, доводилось писати різні матеріали. Водночас мені подобалося тодішнє активне реагування громадськості, партії та різних установ на критичні статті. Став відчувати, що від моєї роботибагато чого залежить.

 

- Чи були спроби проявити себе в чомусь іншому, крім журналістики?

 

- Так. У 90-ті роки неспрацювався з керівництвом редакції і довелось спробувати свої сили в підприємництві. У різний час працював виконавчим директором потужної кіровоградської фірми, тримав пивбар, бар і шість виїзних торговельних точок. Але, з одного боку підприємців тоді жорстко давила держава, з іншого – рекетири. Надмірна кількість перевірок зі значними штрафами та відкупами зводили нанівець увесь прибуток від бізнесу. Не дуже допомагало навіть те, що очолював районну спілку підприємців та був радником голови Держкомпідприємництва Олександри Кужель.

 

Тож не дуже відмовлявся, коли запросили на посаду начальника відділу внутрішньої політики райдержадміністрації. А потім запропонували очолити редакцію районної газети. Колектив мене підтримав і 3,5 роки я пропрацював редактором районки. За цей час вдалося оновити видання, придбати для редакції окреме приміщення, новий автомобіль.

 

А коли надійшла пропозиція переїхати до обласного центру на посаду заступника начальника управління преси та інформації ОДА, щоб згодом його очолити, погодився. Адже, крім іншого, обіцяли забезпечити житлом. Житла так і не дали, начальником так і не став (хоч і виконував обов’язки). А через три роки звільнився через непорозуміння з тодішнім керівництвом ОДА (категорично виступив проти закриття управління та звільнення працівників) та почав працювати в Національному інформагентстві "Укрінформ". Фактично з цього часу я знову повернувся до журналістики.

 Спочатку був головним спеціалістом та керівником прес-клубу Укрінформу, потім шеф-редактором обласної газети "Кіровоградська правда", головним редактором Добровеличківської районної газети "Сільське життя". Вже майже 10 років – власний кореспондентпарламентського вісника "Голос України", і зараз пишу для цієї газети. Я давно зрозумів, що журналістика і редагування – це моє, навіть за гороскопом.

 

- Як виникла ідея писати книжки для дітей?

- Я завжди відчував потребу працювати в літературному жанрі, були й попередні проби пера. Проте, сама ідея виникла випадково. Після скорочення штату "Укрінформу" я майже рік був безробітним. Якось на кухні погляд впав на товстезний зошит дружини із рецептами, який лежав на холодильнику, і на магнітики на його стінках на згадку про різні подорожі. Раптом в головівиникла думка, що падіння цього зошиту може стати смішним і курйозним випадком – хто ж його тоді збере до купи?! А ще – початком фантазійної історії. Нібито дівчинка Соня, яка зовсім не любить готувати та допомагати мамі, потяглася за новим магнітиком, струснула холодильник і мамин зошити з рецептами вдарив її по голові, від чого вона втратила свідомість. Прийшовши до тями, дівчинка усвідомлює, щоопинилася в іншому часі та в іншій країні. В тій, про яку розповідає збитий нею магнітик… Це спонукало почати писати кілька пізнавальних казок, об’єднаних у серію під назвою "Кулінарна казка або мамин кулінарний зошит".

 За сюжетом сучасна українська дівчинка, потрапляючи в різні краї чи країни, знайомиться там з їхньою історією, стає там учасницею незвичайних фантастичних пригод, а також долучається до приготування місцевих страв. Героїня зможе повернутися додому, лише коли зуміє впорядкувати мамин кулінарний зошит, який розсипався під час падіння, побувавши в усіх країнах, магнітики з яких були на їхньому холодильнику. Усе це викладено так, щоб через захоплюючу історію діти знайомилися з реальним побутом різних народів, їхньою кулінарією, національними героями та історичними подіями та особами. Це казки, в яких немає брехні. Але є історичні і фантазійні істоти, які, ставлячи незвичайні запитання та завдання, спонукають дітей знайомитися з навколишнім світом, світом історії, географії, і звичайно ж – кулінарії.

Для цього я вибирав досить оригінальні рецепти з незвичними  методами приготування їжі. З прицілом на те, щоб вказані у казці рецепти можна було застосувати на практиці. Як автор, я теж готував страви за цими рецептами, тому знаю, що це можливо. Скажімо, козакам вдавалось готували собі юшку у незвичайному камені, схожому на  величезний казан. Але ж його не можливо розігріти звичайним вогнищем. Тож, героїні казки мають здогадатися, як це зробити.

Мета – розвивати в дітей допитливість, кмітливість, ну і звичайно ж – вміння готувати їжу в непристосованих для цього умовах. Я хотів, щоб казка змусила дитину думати, розвивала уяву, просторове мислення. Щоб після прочитання книжки діти хотіли побувати в різних краях та країнах, щоб змогли приготувати їжу навіть тоді, коли під рукою немає посуду, мікрохвильовки чи спецій…

 

- Як швидко просувалося написання книг?

 

- Варто лише почати писати, а потім, як кажуть, ні дня без рядка. Писав протягом 5-6 років. Минулого та позаминулого року у видавництві "Імекс" було надруковано дві перших книжки з цієї серії тиражем по 5 тисяч примірників. У кожній приблизно по сто сторінок. Ми з керівником видавництва Тамарою Самиляк домовилися, що книги мають бути гарно ілюстрованими та з міцною твердою обкладинкою. Також у них використаний крейдований папір. Кожна книжка містить до двох десятків великих та багато дрібніших кольорових ілюстрацій. Я дуже щасливий з того, що вдалося знайти надзвичайно талановитого художника-ілюстратора – Федора Лагно. Адже хотілося, щоб ілюстрації були оригінальними, не схожими на інші. Над оформленням кожної книги він працював цілий рік. В результаті ілюстрації вийшли просто шикарними, неповторними і дивовижними. Художник виконав їх дуже ретельно, у своїй особливій змішаній манері малювання.     

 

- Де можна придбати або знайти цю книжку?

 

- По 4 тисячі примірників перших двох томів викупило міністерство культури для розповсюдження по обласних та районних бібліотеках України. Ці томи вже фактично розійшлися, але дещо ще можна знайти у центральних книжкових магазинах обласного центру та в магазині видавництва. Можливо колись виникне питання про їхнє перевидання. А поки що у видавництві готується до друку третій том "Дивовижна подорож Соні й Асі на Запорізьку Січ". Оскільки дівчат (і жінок) на Січі ніколи не було і бути не могло (бо за це могли навіть покарати смертю), то інтрига третього тому якраз і полягає в тому, в якому образі постане головна героїня, кого і яким чином рятуватиме цього разу, та як їй вдасться зібрати черговий розділ маминого кулінарного зошита. Зараз пишу продовження серії, можливо не так швидко, як хотілося б. Але коли вийде третій том, то буде веселіше писати наступні.

 

- Чи довелося писати для дорослих читачів?

 

- Так. Зокрема – містичні оповідання та оповідання про кохання з доволі відвертими еротичними фрагментами. Бо саме це – справжнє життя, коли вирують справжні почуття, а оголені насправді не тіла, а нерви. Бажання видати ці твори в мене навіть більше, ніж видати чергові казки. Але дитяча тема зараз більше затребувана. Сподіваюся, що ці оповідання колись теж надрукують. Поки що частково оприлюднив ці твори в Інтернеті та одержав схвальні відгуки. Завдяки літературній діяльності я зрозумів, що варто ставити перед собою якусь світлу мету і вона обов’язково реалізується. Бо насправді ти ставиш цю мету не лише перед собою, а й перед Всесвітом, який починає тобі допомагати.

 

- Що приносить більше задоволення – журналістика, чи літературна творчість?

 

- Маю зізнатися, що літературна творчість таки приносить більше задоволення. Лягаєш спати і думаєш – що ж я завтра такого цікавого вигадаю. Трапляється по-різному, буває те, що можна використати у книжці, приходить в голову через тиждень, щось – через місяць. До того ж, пишучи прозу, ти майже не залежиш ні від кого, хіба що від уподобань читача. А журналістика – це робота, на яку йдеш з радістю, але з якої і з радістю повертаєшся додому.

А незалежної журналістики, на мою думку, зараз немає, так само як і незалежних ЗМІ. В кожного ЗМІ – свої засновника, а в тих – свої вимоги. Було б непогано, щоб кожен журналіст мав в душі власного цензора, який би сприяв максимальній об’єктивності матеріалу. Я не проти певної залежності, але проти того, щоб ця залежність домінувала над усім.

 

І все ж, журналістика – головна справа мого життя. Вона дає змогу висловити свою громадську позицію, впливати на певні процеси, бути корисним суспільству. Завжди сподіваєшся, що написаний тобою матеріал, особливо критичний, сприятиме певним змінам на краще. Тобто журналістика – це частина моєї душі, яка має громадське спрямування.

 

- У чому вбачаєте своє основне завдання у Національній Спілці журналістів України?

 

- Мабуть, зберегти у колег-журналістів відчуття, що ми всі – це спільнота, об’єднана не лише професією, але й бажанням співпереживати, розуміти один одного, захищати і підтримувати, якщо треба. Журналіст не може бути відособлений від своїх колег. Кожен робить свою справу по-своєму, але має залишатися відчуття, що всі ми робимо одну, важливу і потрібну, справу. Дуже хочу, щоб незалежно від того, хто є засновником ЗМІ, усі журналісти нормально ставились одне до одного, проявляти певну професійну солідарність. Не сприймаю надмірне менторство, зверхність, повчальний тон. Особливо – в соціальних мережах (що нині стає чомусь модним). Іноді політичні розбіжності їхніх роботодавців спонукають окремих журналістів з’ясовувати стосунки. Буває – привселюдно, в агресивній формі. Вважаю, що це неприпустимо.

Занадто непримиримим опонентам я кажу: а ви можете розстріляти цю людину або виселити її з Кропивницького? Після чого на мене дивляться, мінімум як на дивака. Але далі я пропоную – то знайдіть методи співіснувати разом, шукайте якісь компроміси. Інших варіантів немає. Ми всі – жителі одного міста,громадяни однієї країни, служителі однієї справи.У спілці янамагаюся проводити виважену політику. Намагаюся переконати, що і старші, і молодші журналісти, попри різні політичні уподобання, все одно є колегами. Розбіжності у поглядах не повинні заважати толерантно ставитись одне до одного, не повинні руйнувати відчуття ліктя.

Серед багатьох журналістів чомусь існує переконання, що спілка журналістів повинна багато чого для них зробити. От я заплатив 100 грн. на рік, а за ці гроші спілка має вивезти мене на річку, нагодувати, напоїти, привітати з Днем народження, проштовхнути на якесь нагородження, надати кілька тисяч на лікування тощо. Всі ці речі ми робимо, але в межах моралі, етики і звісно у межах тих коштів, які має спілка.

Зокрема, п’ять років поспіль ми проводимо виїзні обласні журналістські фестивалі у районах. Під час цих зустрічей журналісти, які, трапляється, не бачилися цілий рік, не лише спілкуються, а й дізнаються чимало цікавого про певний район, відвідують виробничі, історичні та культурні об’єкти. В основному на ці фестивалі їдуть редактори районних газет, бо їм цікаво, в яких умовах виконують своє головне завдання їхні колеги, як вирішують організаційно-фінансові питання. Долучаються до цих заходів також окремі вільні журналісти та журналісти обласних видань. Їдуть ті, кому це цікаво. Але в багатьох виникають і претензії та зауваження щодо участі в наших заходах. Часом – доречні.

 

- Що у спілці журналістів варто було б змінити на краще?

 

- Мені хотілося б, щоб члени спілки більше допомагали спілці, тобто спільноті колег, із власної ініціативи. Наприклад, щоб хтось прийшов і сказав: я можу безкоштовно або за символічну суму зробити для спілки сайт, або я можу організувати цікаву поїздку для журналістів.

 Мені закидають, що я більше уваги приділяю представниками районних газет. Це відбувається не тому, що їхні інтереси мені ближчі, а тому, що вони ініціативніші і дружніші (що мені найбільше імпонує). Скажімо, телефонують і пропонують провести наступний журналістський фестиваль у своєму районі. Причому беруть на себе переважну більшість організаційних та фінансових питань. Так було у випадку проведення фестивалю в Онуфріївському (організатор – Руслана Сорока), Світловодському (Світлана Калугіна), Знам’янському (Надія Коленченко), Новоукраїнському (Ірина Бецишена), Олександрійському (Ірина Балашова) районах. Аналогічно мають вирішуватись інші організаційні питання.

 Наприклад, мені подобається позиція первинної організації сайту stepup.press на чолі з Оксаною Чіканчі. Колись я поділився проблемою нестачі стільців для проведення засідання правління, і Оксана Володимирівна допомогла вирішити цю проблему. Пізніше організувала для спілки благодійну допомогу для нормального завершення фінансового року. Первинна організація «Першої електронної газети» завжди запрошує спілку до співпраці та участі в різноманітних заходах. Допомагає вирішувати питання з приміщенням та проведенням статутних заходів тощо. Жодного разу я не чув від спілчан цих первинних організацій, що вони здали по 100 грн. внесків, а тому їм повинні щось організувати і провести чи допомогти матеріально.З такими людьми хочеться працювати!А якщо мені пропонують створити сайт спілки за 8 або 5 тис. грн, то я мушу відмовлятися, адже річний бюджет нашої спілки становить лише 20-30 тис. грн. І в нас немає в штаті посад працівників, крім 0,5 мінімальної ставки голови і 0,5 – бухгалтера, які могли б масово щось організовувати та проводити. Маємо все робити для себе самі.

 

- Чи існує у вашому житі хобі, яке до душі? 

 

- Так, я люблю рибалити і намагаюся робити це щотижня. Це хобі переросло у фізичну необхідність. Коли цілий тиждень сидиш за комп’ютером, часто спілкуєшся з людьми, то відчуваєш гостру потребу поспілкуватися з природою. Взимку беру санчата, бур – і на лід. Влітку – човен і – на річку. Під час рибальства намагаюсь ні з ким не спілкуватися – і риба тишу любить, і стреси краще знімаються. Я досить професійно освоїв ловлю щуки на спінінг та окуня на зимову вудку. Коли приношу додому свою рибальську здобич, то ми її разом готуємо, а потім разом смакуємо. Водночас вихваляюся перед рідними, який я вправний рибалка! Мене слухають, захоплюються. І це приносить додаткове задоволення.

  

А додаткова користь від такого заняття ще й та, що в дитячих книжках я теж використовую свій рибальський та мисливський досвід, а також специфічні кулінарні здібності та навики.

 

- А як виникло бажання займатися ще й бджільництвом?

 

- До цього мене долучила моя теща Катерина Степанівна. Але мені це цікаво, тому що ця справа приносить користь і здоров’я моїй родині. Хочеться вживати натуральні продукти, бо натуральний мед зараз дуже складно знайти. Багато хто хімічить, годує бджіл чим тільки може, намагаючись побільше від них взяти. 10-12 наших вуликів забезпечують справжнім корисним медом родину та друзів. Пасіка розташована у селі Яблунівка Новоукраїнського району, звідки родом дружина. Все село засаджене рожевою акацією, з цвіту якої бджоли роблять дуже гарний мед. Про цей корисний продукт у дитячих книжках поки що не писав. Але мабуть таки буду, бо намагаюся використати всі рецепти або корисні поради, які мені довелося застосувати у житті.

 

- Чи маєте задоволення від результатів творчої діяльності?

 

- Намагаюся не налаштовувати себе на обов’язкове і швидке отримання задоволення від кінцевого результату. Для цього я спеціально придумав для себе кілька напрямів діяльності. Якщо у певний час мене не задовольняє якийсь із цих напрямків, то я переключаюся на інший, намагаючись знайти для себе інтерес та  застосування в ньому. Так, бюрократична тяганина з переоформленням документів спілки журналістів зробила минулий рік роботи у ній дуже напруженим. Щоб зняти нервову напругу, у вільний час я більше відволікався на літературну творчість. Але всі справи, якими я займаюся, мені подобаються і я вважаю, що я вмію їх робити. Звісно, не завжди все вдається, бо не все від мене залежить. Тоді метод переключення на інший вид діяльності дуже мені допомагає.  

 

- А щасливою людиною себе вважаєте?

 

- Так, однозначно вважаю. Для мене відчуття щастя складається з кількох компонентів. По-перше, я щасливий у родині. У мене нормальні діти, вже є онук. Родина мене завжди підтримує, сім’я створила всі умови для того, щоб я міг плідно працювати і в журналістиці, і в спілці, і в літературі. Другий компонент – це те, що я в пошуках професії таки потрапив у журналістику. Може я і вчителем був би непоганим або водієм. Але мені здається, що саме в журналістиці я себе знайшов. Хоча ця професія й не дає значної матеріальної віддачі, але дозволяє реалізувати себе як особистість. Я не став міністром інформації, але певні досягнення є, тож можу бути задоволеним. А третій, звичайно ж, література. Вдалося написати і видати кілька книжок. Сподіваюся цю справу успішно продовжувати й надалі. Отож, на даному етапі життя, стовідсоткового задоволення немає, але відчуття щастя є. Чого бажаю й своїм колегам та вашим читачам!

 

Записав Віталій Ніколаєвський
Прочитано 3826 раз
    Оцените материал
    (1 Голосовать)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Ноябрь 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран