Сегодня 22.10.18, Пн 17:41
Перем. облачность

6°C

Кропивницкий

Перем. облачность

step up logo



Поиск 

Пятница, 25 мая 2018 08:04
ОЛЕКСАНДР ШЕВЧУК: «ГОЛОВНЕ - ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДИНОЮ»

Ми продовжуємо інтерв'ю із завідувачем хірургічного гастроентерологічного відділення Кіровоградської обласної лікарні Олександром Шевчуком. Нагадаємо, в першій частині йшлося про те, які операції проводять у хірургічному відділенні та як вдосконалилась робота хірургів завдяки впровадженню нових медичних технологій. Тепер мова піде про особисті якості одного з кращих хірургів області.

- Олександре Миколайовичу, де саме ви народилися?

- Я народився у місті Сторожинець Чернівецької області. На Буковині живе вся моя рідня, адже мама і тато теж родом з Чернівеччини. Вони познайомились у Чернівцях, коли мама навчалася у Чернівецькому університеті, а батько - у тамтешньому медичному інституті.

- Ваш батько був дуже відомою в медицині людиною, то напевно, саме його приклад надихнув вас обрати професію хірурга?

- Мій батько, дійсно, був відомими лікарем. Після закінчення університету він увесь час працював на теренах Кіровоградщини. Проходив інтернатуру в Кіровограді, потім працював хірургом у Світловодській центральній районній лікарні, пізніше був головним лікарем у Компаніївській ЦРЛ. В Кіровограді спочатку працював заступником начальника обласного управління охорони здоров'я, а після цього - у Кіровоградській обласній лікарні. Працюючи на різних посадах, він ніколи не залишав хірургію. Він завжди на пів або чверть ставки працював оперуючим хірургом, тобто здійснював не тільки амбулаторний прийом хворих, а виконував досить багато хірургічних втручань. Працюючи на півставки, він оперував не менше, ніж лікарі, які працювали на повну ставку. Батько пройшов ще радянську хірургічну школу. Тоді і в районах, і в Кіровограді працювали талановиті, досвідчені фахівці.

Оскільки мій тато був лікарем, а мама - вчителем, то в мене не було особливих проблем з вибором професії. Мої батьки ніколи не підштовхували мене до певного вибору. Бажання бути лікарем якось виникло само собою. Я навіть не розглядав інших варіантів. По закінченні найзвичайнішої кіровоградської 31-ї школи я поступив до Полтавського медичного інституту. А інтернатуру проходив безпосередньо в хірургічному відділенні Кіровоградської обласної лікарні.

- На ваше становлення як лікаря, мабуть, теж найбільше вплинув батько?

- Так, майже на 100%. Він був прекрасним хірургом, який багато оперував. У нього був своєрідний, досить привабливий, стиль проведення операцій. Він оперував широко, як кажуть, з розмахом. Зараз є небагато хірургів, які так гарно оперують. Тож, в мене було в кого навчитися не тільки вмінню оперативних втручань, а й тактиці ведення хворих, методиці їх обстеження.  В нього я навчився навіть тому, як потрібно правильно розмовляти з хворими людьми і як треба правильно розмовляти з родичами хворих. Навчився, як правильно пояснити людям, далеким від медицини, що відбувається з безпосередньо з ними або з їх близькими. Це дуже потрібна наука.

- Чи можете назвати інших лікарів, які також мали вплив на ваше становлення?

-  В обласну лікарню я прийшов молодим лікарем, якому було 23 роки. Тоді тут працювали такі відомі лікарі, як Подгорний, Есаулов, Головань, Сидоренко, Халявко. Це був дуже потужний хірургічний пласт фахівців і дуже велика школа для молоді. Той, хто мав бажання та наснагу, міг багато чому в них навчитися. Ці люди вплинули на моє становлення і як особистості, і як хірурга. Цьому треба віддати належне. Бо просто так, прочитавши розумну книжку, лікарем не станеш. Хірургія - це прикладна професія. Крім того, що ти маєш бути грамотним медичним фахівцем, потрібно ще вміти щось зробити своїми руками. Правильно накласти шов, зав'язати вузол, зробити правильно розріз. Цим технічним маніпуляціям може навчити лише твій наставник або людина, з якою ти працюєш.

- Тривала хірургічна практика - багатий матеріал для ведення наукової роботи. То чи вистачає часу для написання наукових статей?

- У нашому відділенні завжди займалися науковою діяльністю. Хірурги, які тут працювали, опублікували чимало наукових праць, в тому числі мій батько. Я у 2011 році захистив кандидатську дисертацію у Вінницькому державному національному університеті імені Миколи Пирогова. Моїм науковим керівником була доктор наук Марія  Покидько. Тема моєї дисертації - лікування спайкової хвороби та нові методики в її лікуванні. У нас вийшла монографія з цього приводу. Я також маю досить великий добірок наукових статей, які друкувалися не лише в Україні, а й за її межами. Ці статті виходили в різних наукових медичних журналах. Після захисту своєї дисертації я вже  написав ряд інших наукових статей, що стосуються роботи нашого відділення та інших аспектів медицини. Отож, наукова робота в нашому відділенні триває. До речі, хірурги нашого відділення беруть участь в роботі хірургічного товариства області. Так, плануємо провести виїзне засідання цього товариства у Світловодську. Там ми хочемо показати хірургам області дві нові  лапароскопічні операції. Для наочності методик ми зробили спеціальний відеофільм, щоб колеги мали змогу запровадити їх у себе.

- З часу захисту вашої кандидатської дисертації минуло майже 7 років, чи не замахувалися ви на захист докторської дисертації?

- Ще ні. Це дуже складний процес. На жаль, не існує заочної

 докторантури. Для захисту докторської дисертації потрібно поступати в очну докторантуру і витратити на захист доволі значний час. Утім, побачимо, ще все попереду.

- Наскільки я знаю, ваша дружина теж лікар?

- Так. У нас медична сім'я. Дружина  -  лікар-гастроентеролог, працює теж  в обласній лікарні. У нас двоє дітей. І старший син  навчається в медінституті. В майбутньому він теж буде лікарем, а яку саме лікарську професію захоче опанувати, поки що не знаю. Це має бути його особистий вибір. А я буду підтримувати те, що йому подобається. Загалом існує дуже багато різних лікарських професій. Мій старший син буде лікарем у третьому поколінні. Менший син теж поки що планує іти в медицину. Він закінчує 10-й клас школи. Побачимо, можливо за два роки навчання щось зміниться у його виборі професії. Якщо вподобання не зміняться, то в нашій сім'ї тоді буде аж чотири лікарі.

- З огляду на велике навантаження на роботі, чи вистачає вам часу на якісь заняття для душі?

- Скажу чесно, катастрофічно не вистачає. Відсутність вільного часу - це одна з найбільш болючих проблем. Якщо ти працюєш у хірургічному відділенні, то постійно доводиться робити складні операції, з інших районів часто привозять хворих у тяжкому стані. Відтак доводиться часто затримуватися на роботі. Інколи у вихідні дні викликають. До того ж всі фахівці нашого відділення чергують у службі надання невідкладної медичної допомоги - це, так звана, санітарна авіація. Тож протягом місяця в мене ще є близько 7-8 чергувань по санавіації. Плюс 3 чергування у відділенні. Це вже 10-11 днів додаткового завантаження, тому вільного часу практично немає.

І все ж, в мене є багато уподобань. Наприклад, я дуже полюбляю лижі. У нас спортивна сім'я, ми всі катаємося на лижах. Тому намагаємося хоча б раз чи два на рік поїхати відпочити та покататися. Найближче нам доїхати до Буковелю. Туди їздимо більше 10 років. Мій менший син катається на лижах з п'ятирічного віку.

- Чи є у вас якісь інші захоплення?

Маю ще два суто чоловічих хобі - рибалку та полювання. Після відкриття мисливського сезону ми з невеличким лікарським колективом мисливців-любителів купуємо ліцензію й виїжджаємо у мисливські угіддя. Якщо маємо змогу поїхати з ночівлею, то це взагалі вважається шикарним відпочинком. Полюємо на ту дичину, на яку відкрито мисливський сезон: на качку, зайця або на копитних тварин.

Щодо рибалки, то я полюбляю ловити хижу рибу. Ловлю на спінінг з допомогою блешні, воблеру, силікону та інших наживок. З інших видів рибалки надаю перевагу поплавковій вудочці, решту рибальських снастей я не полюбляю. Мені більше подобається динамічна рибалка. Ловлю як з берега, так і з човна, залежно від того які умови є на певній водоймі.

Старший та менший сини теж полюбили рибалку. Інколи беру їх із собою на полювання. Вони не приймають безпосередньої участі у полюванні, але їм цікаво побачити як це організовується. Втім, повинні мати уявлення, що таке чоловічий відпочинок.  

- А як ви проводите відпуски?

- У нас дуже мобільна сім'я. Нам не потрібно багато часу на збори. Якщо у нас з'являється можливість на 2-3 дні кудись поїхати, то ми сідаємо в машину і їдемо. Так об'їздили майже всю країну, починаючи із західної України до східної. На автомобілі ми також подорожували за кордон. Були у Польщі, у Словенії, в Австрії, у Хорватії, в Німеччині. Це один з видів відпочинку, коли ти не прив'язаний до певного місця і можеш їздити, дивлячись на світ. Подорожуючи, я одержую більше позитивних емоцій, ніж лежачі на пляжі. Хоча буває, що ми теж відпочиваємо на морі у нас або за кордоном.

- Чи є вас плани назавжди виїхати за кордон або на тимчасову чи постійну роботу?

-  Бажання переїхати до іншої країни в мене немає. У 2012 році надходило дві пропозиції від клінік Німеччини та Австрії щодо запрошення мене на роботу. Але тоді через певні складнощі я не міг скористатися цими пропозиціями. Зараз таких пропозицій немає. Є  запрошення пройти стажування, щоб подивитися, як виконують операції іноземні фахівці. Це цікаво і, мабуть, я цим скористаюся.         

-  Ви є депутатом обласної ради від Копаніївського району. Чи не заважає громадська діяльність вашій основній роботі?

-  Бути депутатом обласної ради - це мій свідомий вибір, тож я усвідомлював, що депутатство не додаватиме мені вільного часу. Я дякую людям, що вони довірили мені представляти їхні інтереси в облраді. Цією діяльністю я замаюся на громадських засадах і в межах своїх сил намагаюся допомогти роботі установ Компаніївського району та безпосередньо жителям району. Я налагодив співпрацю з головою Компаніївської райдержадміністрації, з головою районної ради та з головою об'єднаної територіальної громади. З їхнього боку є повне розуміння та підтримка моєї депутатської діяльності. Якщо у Компаніївської громади виникають якісь проблемні питання, ми зустрічаємось та приймаємо спільне виважене рішення, щоб нормально функціонували всі районні заклади, щоб поліпшувалося життя жителів району.

- Що конкретно вдалося зробити для цього району з вашою участю?

-  Буквально недавно було виділено 500 тис. грн на закупівлю обладнання для освітніх закладів району. У на базі Компаніївки утворена об'єднана територіальна громада і там три школи з'єдналися для створення опорної школи. А мені вдалося посприяти тому, щоб були виділені кошти на закупівлю обладнання для цієї школи. Для району це досить велика сума грошей. Проект, який вдалося реалізувати за моєї участі, має значно поліпшити матеріальну базу закладу. Це один з прикладів спільної співпраці.  

- Ви віруюча людина?

- Так. Можливо, за релігійними канонами я не дотримуюся усіх правил, стосовно посту й дечого іншого, але, як лікар і людина з життєвим досвідом  вважаю, що таки існує певна Божественна сила. Тому що і в професійній діяльності, і в особистому житті я багато стикався з такими моментами, які ти не можеш пояснити. Я вважаю, що в кожного є свій ангел-охоронець, який веде нас по життю.

Кожна людина обирає для себе храм по серцю, залежно від того, де  відчуває себе комфортно, де відчуває певне духовне піднесення. Наша сім'я обрала для себе храм Святого Володимира української православної церкви, який знаходиться в центрі міста за "Кіровоградгазом". Але ти обираєш не тільки храм, ти обираєш священика, до якого приходиш.

У нас чомусь склалося викривлене ставлення до церкви і до священників. Але під час критичних моментів у житті ти завжди можеш прийти до священика, одержати благословення або пораду щодо того, як діяти у певній життєвій ситуації. Саме такого священика я знайшов у храмі Святого Володимира. Отець Йосип добре опікується церквою - це щира, відкрита та набожна людина, з якою дуже приємно спілкуватися. Він ніколи не відмовляє у духовній допомозі.

- Ви чимось допомагаєте цьому храму?

- Допомогу я намагаюся надавати пожертвами і певною публічною діяльністю. Цей храм зараз перебуває в процесі становлення та потребує коштів на завершення ремонту. Силами мирян колишнє занедбане приміщення відремонтували, але не повністю: відновлений зовнішній фасад приміщення і дві третини внутрішнього оздоблення. Коли всі внутрішні роботи завершаться, це буде один з кращих храмів Кропивницького. Адже це один з найстарших храмів міста, це історична пам'ятка, яку потрібно зберегти. До того ж, храм має дуже цікаву історію свого створення та будівництва.

- Тобто кожен має вкласти свій посильний внесок у культурний розвиток нашого міста.

- Мені цього хотілося б. Якби кожна людина, яка живе в нашому місті допомагала відновленню історичних пам'яток, відродженню культурного надбання, то наше місто стало б значно привабливішим. У нас є дуже багато цікавих історичних об'єктів, але Кропивницький так і не став туристичною перлиною України. В інших регіонах намагаються щось відремонтувати, щось реставрувати, щоб залучити туди туристів. Так само мусимо робити і ми. Тим більше, ми маємо, що показати. Та ж фортеця, ті ж храми та багато іншого. Якщо зможемо залучити туристів, це буде великим плюсом для міста і області.

- Ви можете назвати певні риси характеру, які допомагають вам у житті?

- Самому про себе казати складно. Друзі подарували мені невеличку книжечку -   гумористичну історію хвороби. І поставили в ній діагноз "трудоголізм". Мабуть, саме це й допомагає мені.  

- А яке ваше життєве кредо?

- Я вважаю, що потрібно завжди залишатися людиною. Незалежно від того, яку ти займаєш посаду, незалежно від того, чим ти займаєшся і незалежно від свого матеріального достатку. Працювати у медицині неможливо, якщо ти не любиш своїх пацієнтів, не любиш свою роботу. Такі лікарі швидко відсіюються і на їх місце приходять інші. Життя швидкоплинне і непередбачуване. Сьогодні ти можеш бути на вершині, а завтра можеш скотитися вниз. Але якщо ти залишатимешся людиною, до тебе завжди нормально ставитимуться і колеги, і оточуючі люди. Тому завжди бути людиною - мій основний принцип.

- Ви ще доволі молода людина і водночас досвідчена. Чи є у вас ще нездійснені мрії, плани?

- Плани і мрії завжди є. Існують певні особисті бажання і певні побажання щодо роботи. Не можна стояти місці, треба постійно розвиватися, постійно вдосконалюватися. Лікар-хірург, який перестає працювати над собою, через певний час деградує. Скажімо, не можна робити одну і ту ж операцію протягом 10-15 років і на цьому зупинятися. За останні 10 років медицина зробила значний стрибок вперед, тому потрібно намагатися бути хоча б на одному рівні з передовими медичними досягненнями.

Всі ми живі люди і батьки завжди мріють, щоб їхні діти досягли чогось більшого, ніж вдалося їм самим. Я хочу, щоб мої діти були успішні в майбутніх  професіях, які вони собі оберуть. Хочу, щоб були успішними в особистому житті. А ще хочу, щоб мої діти розвивалися не лише у практичній медицині, а й у галузі науки, якщо в них виникне таке бажання. А що буде далі… Поживемо, побачимо.

 

Віталій Ніколаєвський
 
Прочитано 6332 раз
    Оцените материал
    (10 голосов)

Комментарии  

0 #1 Marguerite 14.07.2018 15:26
Hi tһere friends, its enormous post on the topic ᧐f cultureand fully explained, kerep it up all the time.


Have a look at my web blokg :: pocket
knives damascuѕ steel: https://da.gravatar.com/lommeknive
Цитировать

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Октябрь 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31        

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран