Сегодня 19.07.18, Чт 14:34
Mostly Sunny

30°C

Кропивницкий

Mostly Sunny

step up logo



Поиск 

Среда, 13 июня 2018 07:45
МИХАЙЛО ПОЖИВАНОВ - ГРОМАДСЬКИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ

Хедлайнером даного номера «Prime Time magazine» не випадково було обрано Михайла Поживанова – українського політика, громадського діяча. Незважаючи на багатий досвід у бізнесі, політиці й громадській діяльності, Михайло й до сьогодні продовжує опановувати різні сфери діяльності, відкривати нові грані життя, учитися новому та втілювати сміливі ідеї на благо країни. В інтерв’ю для нашого видання ми поговорили про особисту мотивацію, про перспективи, які є в країні, про політику та важкий період, який довелося пережити далеко від рідної землі. 

 

– Михайле Олександровичу, на сьогодні Ви успішно реалізували свій потенціал у різних сферах життя й продовжуєте дивувати своєю жагою до життя! Що Вами керує?

– Мною керує бажання жити, відчувати себе необхідним суспільству та родині. Можливо, у деякому сенсі я керуюся своїм его, але мені приємно усвідомлювати, що я можу допомогти навіть стороннім людям. І знаєте, це викликає неабиякі відчуття, які багатьом можуть здатися навіть зайвими чи незрозумілими, але насправді саме це мене й рухає вперед.

 

– Ви є автором книг, пишете картини, займаєтеся спортом… Стільки цікавих фактів, про які немає жодних статей в Інтернеті. Які ще факти мало кому відомі про Вас?

– Узагалі мені важко сказати тому, що так завжди в житті – усе найцікавіше проходить поза межами Інтернету. У Вікіпедії переважно описана моя політична діяльність. Відомо, що я працював головою Маріуполя, був народним депутатом України декількох скликань, заступником мера Києва, заступником міністра економіки… Але якісь особисті речі – вони не потрапляють до мережі.
Наприклад, мало кому відомо, що я тривалий час захоплювався спортом — грав у баскетбол, займався плаванням, у свідомому віці я став на лижі. Коли був головою Маріуполя, мені подарували молодого скакуна, і я хотів освоїти кінний спорт, але це тривіально закінчилось – я впав з нього, після чого повернув скакуна до конюшні.

 

– Нещодавно у Вас проходила авторська виставка картин. Розкажіть, як Ви захопилися мистецтвом малювання?

– Насправді десь упродовж 2014 – 2015 років я потрапив на майстер-клас із малювання поза межами України, куди мене запросив мій товариш, професор Зальцбурзького університету. Я попередив, що не вмію малювати і як такого досвіду в мене немає, але погодився спробувати. На аркуші паперу акриловими фарбами тоді намалював примітивну картину. На наступному занятті мені дали вже конкретне завдання. За три заняття я намалював акриловими фарбами десь 9 картин – невеликих, стандартних. Показав свої роботи друзям, які сказали, що це досить непогані картини, крім перших двох (посміхається). 

Коли повернувся до Києва, випадково в мережі знайшов оголошення, в якому школа мистецтв запрошувала на заняття з малювання картин маслом. Я вирішив спробувати себе в цій сфері, тим паче, що масляними фарбами я ніколи не писав. І коли через 4 години я вийшов із повноцінною картиною, мене охопила гордість. Цю роботу я подарував своїй дружині. Для себе усвідомив, що чим би я до цього не займався, як не намагався релаксувати, усе одно завжди думав про якісь проблеми, плани… Але малюючи впродовж чотирьох годин, я ні про що не думав, був повністю сконцентрований на процесі. Мені це доставляло задоволення та відпочинок.

Сьогодні в мене є вже близько 20 картин, які написані маслом. У цьому році я дійсно на свій день народження в галереї «АВС-арт» провів одноденну виставку художника Михайла Поживанова. Запросив друзів, їх думка була цікава, ураховуючи те, що я товаришую з багатьма сучасними українськими художниками. Деякі навіть підходили й давали поради щодо техніки живопису. Говорили про те, що я маю цим займатися професійно, тоді моя творчість може навіть продаватися. Але я це робив не для комерції, а для себе.

 

– Як часто Ви дослухаєтеся до критики у звичайному житті?

– Відверто кажучи, я людина, яка дослухається до думок і не ображається на критику. Навіть за стилем свого керування я досить демократичний. Починаючи з часів, коли був головою Маріуполя чи коли працював заступником мера з великими повноваженнями й коли в моєму підпорядкуванні було п’ятнадцять департаментів, я слухав кожну думку. Я можу змінити свою точку зору, якщо бачу, що аргументи людей обґрунтовані. Я людина команди й постійно формую свою точку зору в колективі. Це завжди набагато краще, тому що подібні рішення більш об’єктивні.
Не можна вважати, що ти розумніший за всіх. Завжди це говорив! Навіть після перших виборів у 90-х роках і потім, коли мене вже обрали Маріупольським міським головою, я всім людям (особливо політикуму) говорив: не думайте, що ви розумніші за всіх. Навколо нас багато людей, які більш досвідчені, більш розвинуті, просто обставини складаються таким чином, що вони не опинилися в тому місці в той час, де опинилися ви. Я вважаю, що все це – складова однієї з основних цінностей європейського суспільства, яке нам треба побудувати сьогодні в Україні. Адже за великим рахунком для українців не повинно бути самоціллю стати членами Євросоюзу, нам необхідно побудувати ті європейські інститути, які працюватимуть з європейськими цінностями.

– Ви – людина команди. За якими принципами підбираєте людей, які крокують з Вами пліч-о-пліч крізь роки та обставини?

 

– Сьогодні зі мною працюють ті люди, з якими я починав працювати ще на старті моєї кар’єри. Ці стосунки перевірені часом та обставинами. На мою думку, дружба перевіряється не тільки часом, а й бідою, тому що коли в тебе все добре, коли ти займаєш високі посади, у тебе є чудові зв’язки, тоді навколо завжди багато людей… А ось коли в один момент потрапляєш у складну ситуацію й стаєш політично переслідуваним, коли забороняють в’їзд в Україну, тоді в один момент виявилось, що всі ті друзі просто були тимчасовими попутниками… Але все ж таки частина людей, від яких навіть не очікував, дзвонила, надавала руку допомоги. І це забути неможливо. 

 

– У 2010 році СБУ порушила проти Вас кримінальне провадження. І тільки після чотирьох років Генеральна прокуратура визнала незаконними й скасувала звинувачення. Як Ви пережили цей важкий період?

– Я ніколи не боявся тому, що завжди розумів суть тих людей,  розумів, заради чого все це робиться. Я не робив жодної протиправної дії, тому почував себе впевнено й спокійно щодо цієї ситуації. 

Пам’ятаю перше, що тоді зробив, – це відправився у відділок поліції міста Відень і показав статтю з інтернету про те, що Україна порушила проти мене кримінальне провадження. У разі, якщо мене оголосять у міжнародний розшук, я попросив не влаштовувати «маски-шоу» й не вриватися до мене на роботу (якраз тоді я щойно почав працювати у великій міжнародній компанії), тож надав їм свою адресу й усі інші координати. Ховатися я не збирався. 

У свою чергу в поліції мені порадили звернутися до служби біженців (політичних емігрантів), що я й зробив. Я написав заяву про надання політичного притулку. І тоді треба віддати належне моїм минулим зв’язкам. У той момент, у 2010 р. Президентом Австрії став Хайнц Фішер, який ще у 1996 році був Спікером Парламенту. Саме в ті роки я в якості депутата був у складі Української державної делегації в Австрії. Тож я записався на прийом до Президента Хайнца Фішера, і треба йому подякувати, він мене прийняв, але сказав, що питаннями надання політичного притулку для біженців займається Міністерство внутрішніх справ, де є спеціальна служба. Хайнц Фішер мене завірив, що я можу спокійно працювати, оскільки Австрія є країною, яка цінує та поважає закон. Без рішення суду екстрадиції не буде. 

Я вкотре хочу зазначити, що й тоді, і зараз я не відчував своєї провини, тому що знав – ця справа просто сфабрикована, довести свою безневинність було питанням часу, що й підтвердилося через чотири роки. І я пройшов три етапи закриття моєї справи: за часів Пшонки, за часів Махницького, коли була створена спеціальна слідча група, що перевірила закриття моєї справи, а потім, як виявилось, за часів Яреми, також окремий департамент перевірив провадження, яке на мене порушила СБУ, і висунув вердикт, що в моїй справі надумані факти, узяті з припущень деяких осіб.   

 

– Що послужило причиною Вашого повернення в Україну?

– Мені багато разів казали, що Австрія – чудова країна! Так, погоджуюсь, ця країна прекрасна, коли перебуваєш у ній як  турист. А коли живеш буденним життям – усе сприймається інакше. Тоді, коли необхідно розпочинати все з нуля, фактично відбудовувати себе, усвідомлюєш, що за плечима в тебе успішне життя з певними досягненнями у своїй рідній країні, не дуже насолоджуєшся ситуацією.

Але відверто скажу, що я навіть вдячний цьому досвіду. Адже я зміг реалізуватися в абсолютно чужій країні. Саме тоді я зрозумів, що зможу прорости де завгодно, як би мене не «закатували в асфальт». 

Ви мене запитали, чому я повернувся? Мені дуже багато людей говорило про те, що таких умов соціальних, вільних, екологічних ніколи в Україні ані за мого часу, ані за часу моїх дітей та онуків не буде. Але, як це не звучало б, та «пуповина закопана саме тут». Цей вислів я взяв в Олександра Омельченка. Він казав, що в нашій землі закопана пуповина, через що ми повинні бути на цій землі, повинні зробити максимум для того, щоб тут було добре. Повірте, я з тих людей, для кого важливо не те, що буде написано на моїй могилі, для мене важливо, що саме правильного та хорошого я залишу в житті після себе.

Сьогодні, може, хтось пригадає 11-й розділ Конституції України — я над ним працював. І фактично всі поправки були прийняті в редакції народного депутата Михайла Поживанова. Більшість правок до Закону України про місцеве самоврядування, який фактично зламав «радянську матрьошку» (підпорядкованість радам): Верховна, обласна, міська рада та районна — це заслуга моя та Олександра Лавриновича. Ми удвох тоді надали близько 800 правок до Закону України про місцеве самоврядування. Ми записали ці норми до Конституції України, потім прийняли це в Законі. Ратифікували Європейську хартію місцевого самоврядування — це теж наша заслуга. Ось такі справи повинні бути.

 

– Так, це великий фронт роботи, гідний поваги тому, що фактично ці зміни є історичними. А щодо сьогоднішньої ситуації, над чим треба працювати?

– Сьогодні дуже хороший принцип децентралізації влади перетворюється в якусь феодалізацію. Наприклад, власники колгоспу або фермерського господарства, що розташоване в трьох чи п’яти населених пунктах, утворюють там об’єднану територіальну громаду (ОТГ), яка за собою не несе того сенсу. У нас сьогодні ОТГ налічує від 1.000 до 60.000 населення, чого не можна допускати.

Я зустрічався з рядом послів європейських країн, у тому числі з послом Польщі. Ми обговорювали питання того, як Польща провела цю систему. Спочатку було прийнято закон адміністративно-територіального устрою держави, який у нас не прийнято. А вже під нього від 7.000 до 12.000 мешканців ввійшли до територіальних громад – не більше і не менше! 

А в нас у країні все навпаки. Не можна правильні речі робити неправильними методами.

 

– Ви були в рядах різних партій - від Народного Руху України до Батьківщини. На сьогоднішній момент цінності та програма яких партій Вам близька?

– Черчилль за свою політичну кар‘єру змінив близько шести партій, при чому всі вони були діаметрально різними. Він завжди ці рішення підносив з особливим пафосом, демонструючи, що він може змінювати свої погляди. Мені до Черчилля ще далеко (посміхається). Нещодавно я вступив в ряди Аграрної партії, до цього у мене були партії «Реформи і порядок», «Народний рух України», «Батьківщина». Я відчуваю, що мій досвід і мої знання потрібні саме тут.

 

– Як Ви оцінюєте економічну ситуацію в країні?

– Сьогоднішня влада створила реально жахливі умови через непрофесійність в економічній галузі, коли, здавалося б, зробила благодійну справу й підняла мінімальну заробітну плату.  Але її не можна підіймати, не обґрунтовуючи економічно, навіть якщо людям на перший погляд це сподобалося  тому, що страждає малий і середній бізнес.

А хто представляє малий і середній бізнес? Активні люди, які не побоялися нестабільної ситуації в країні. І тепер і підприємці побачили, що в них відібрали й цей заробіток, тож вони поїхали до Польщі, до Словаччини. Чи варто казати, що для країни це дуже погано через те, що найактивніші люди, на яких базується економічна ситуація в країні, просто поїхали?

Я навіть у жодному інтерв’ю ще цього не казав, але що ми сьогодні отримали? Ми викинули найактивнішу частину населення, яка була платником до пенсійного фонду й за рахунок якої було утримання наших пенсіонерів. Сьогодні влада в розпачі намагається щось робити й готова йти на будь-які умови МВФ для того, щоб узяти гроші на поповнення дефіциту балансу бюджету. 

Але я, як будь-який бізнесмен чи політик, розумію, що гроші, які ти береш у борг, ти не повинен «з’їдати». Ці гроші необхідно інвестувати! Ці гроші повинні допомагати в розвитку економіки. При цьому в нас у країні не створюються умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а навпаки його знищують. Здається, що Порошенко, Гройсман, Яценюк та інші не розуміють ситуацію… Але я більше ніж упевнений, що вони все розуміють, просто роблять усе заради самозбагачення.

Нещодавно відбулася зустріч із послами країн ЄС в рамках презентації Аграрної партії, на якій посол Австрії поставила питання — як ми бачимо економічну ситуацію, чому до України не йде інвестор? Що для цього потрібно зробити?

А як він піде? Про корупцію я вже мовчу. Корупція та антикорупційні суди — це перші вимоги, які висувають нам закордонні інвестори. Візьміть податкову базу, яка сьогодні у ВВП в Україні 38 % — це збір усіх податків. Для прикладу, візьміть США – 24%, Індія – 20%, Китай – 18%. Плюс війна. Тому говорити про якісь інвестиції сьогодні – це самообман.

Найголовнішим інвестором виявився наш «заробітчанин». За минулий рік в Україну надійшло від людей, що працюють за кордоном, 9,2 мільярдів доларів! І це тільки офіційно працевлаштованих! А ми реально розуміємо, що там присутні ще «сіра» та «чорна» складові. Вони є головними інвесторами в країні. А ми за один мільярд готові десь жертвувати своєю економікою, землею, принципами. Україна як жила за олігархічною системою влади, так і продовжує.

 

– Беручи до уваги Ваші слова та думки, які прогнози можна поставити? Коли закінчиться війна? Коли в нашій країні налагодиться ситуація? Невже немає перспектив ані для нас, ані для наших дітей та внуків?

– По-перше, я хотів би, щоб наше покоління жило в тій країні і з тими цінностями, про які ми сьогодні говоримо.  

Якщо повернутися до питання війни, про це я неодноразово говорив: при сьогоднішній владі війна не закінчиться! На жаль, війну треба було закінчувати ще в перший рік, як Порошенко й обіцяв, але нічого не зробив… Що стало причиною цьому? На війні багато хто збагачується, заробляє… Війною також прикривають будь-які негаразди… 

І тепер ситуацію можна буде змінити тільки за умови двосторонніх переговорів між президентами України і Росії.

А далі, коли ми говоримо про реінтеграції Донбасу, для швидкого відновлення ми повинні максимально зробити всю східну територію вільною економічною зоною. Прикладів у світі бачимо багато.

 

– Ви висували свою кандидатуру на посаду голови Київської адміністрації. Чи будете брати участь у виборах мера Києва?

– Ні, я не висував свою кандидатуру, я хотів брати участь у виборах. У 2015р. мені надійшла пропозиція одразу від двох партій, щоб я висунув свою кандидатуру. Але я розумів імідж Кличка як чемпіона світу, моменти, пов’язані з Героями Небесної Сотні, отже, боротися з ним буде важко, тож я взяв тайм-аут. Але наразі я вважаю, що з того політикуму, який є, я – найбільш підготовлена людина, яка зможе з першого дня прийти з командою й почати працювати.

– З якою програмою?

– По-перше, я відновив би частину програм, які ми ще робили в команді Олександра Омельченка. А саме – і «місто без околиць», і по громадському транспорту, і ліфтові програми. Але все це я звів би в одну програму, яку назвав би «Київ – це місто комфортного проживання». Завдання будь-якого міського голови — створити комфортні умови для жителів.

Кличко свого часу дуже образився, коли журнал «The Economist» опублікував рейтинг міст за комфортними умовами проживання, і Київ увійшов у десятку найгірших столиць у світі. Віталій тоді збирав прес-конференції, говорив, що це неправильно й несправедливо. Але я вважаю, що комфортне проживання й безпечне проживання в місті – це абсолютно пов’язані поняття.

Коли вийшов з дому, ти не послизнувся на дорозі, не зламав собі ногу. Коли почався вітер, з дерев тобі не падають гілки на голову чи машину. Коли йдеш тротуаром, тобі не повинні заважати припарковані автомобілі. Коли заходиш у ліфт, ти повинен бути впевнений, що він не обірветься (адже термін гарантійної експлуатації ліфтів 25 років). Завдання будь-якого мера – зробити так, щоб людина з інвалідністю могла скористатися громадським транспортом, дістатися до будь-якої державної установи. 

Чому міста Мельбурн або Відень протягом останніх 10 років, за інформацією двох найбільших міжнародних рейтингів, вважаються найкомфортнішими містами для проживання? Тому що пенсіонер від свого під’їзду до найближчої зупинки громадського транспорту повинен пройти не більше 250 метрів. До найближчої аптеки людина повинна пройти не більше 500 м, а до найближчого продовольчого магазину, де людина може купити найнеобхідніші продукти, – не більше 300м. І ці норми працюють, і ці норми називаються “Генеральний план розвитку міста”! І в жодному разі ніяка сесія Київради не повинна одноразовими рішеннями змінювати план і вносити туди зміни.

Я скажу таку думку, що завдання міського голови – зробити так, щоб люди старшого покоління хотіли, щоб їхні діти продовжили жити тут! А сьогодні всі данні з опитувань показують, що батьки мріють, щоб їхні діти поїхали з цієї країни, з цього міста й жили за кордоном. Але  якщо так відбувається, то для чого ми за свої кошти утримуємо такого міського голову?

 

– Які плани сьогодні Ви реалізовуєте? Які цілі перед собою ставите?

– Знаєте, я дуже хотів би не розчаруватись у своєму виборі. Інколи в житті так буває, коли ти дуже сильно чимось захоплюєшся, потім дуже важко в моменти розчарувань. Але те, що сьогодні я побачив в Аграрній партії, той потенціал людей, які є самодостатніми, які на різних рівнях змогли реалізувати себе, а сьогодні розуміють, що треба об’єднатися задля самореалізації країни, – мене надихає. За великим рахунком сьогодні цю кризу, усю дурість нинішніх політиків ми винесли завдяки аграріям. Треба собі віддати звіт у тому, що навіть великі підприємства, такі як «Южмаш», «Турбоатом», «Одеський припортовий завод», ми вже втратили… Ми втратили металургійну, хімічну та гірничодобувну промисловість, усе це сьогодні знаходиться в чиїхось руках і працює…

Мені смішно, але не може бути такого, що «Американ Тобакко» (тютоновий завод) платить більше податків, ніж вся імперія Ахметова.  Такого не може бути. На одному підприємстві працює десять тисяч осіб, на іншому, у «СКМ», півмільйона людей. Ми ж реально розуміємо, що це корупційна складова.

На сьогодні в Україні аграрні холдинги приносять більше валютного доходу й перерахувань до бюджету України, ніж уся велика промисловість. Це треба змінювати! І я дуже хочу це зробити. Сподіваюся не розчаруватися в цій команді й буду робити максимально все від мене залежне, щоб не було якихось внутрішніх розбірок, адже саме на цьому зламалося багато партій.

 

magazine-pt.com
 
 
Прочитано 2134 раз
    Оцените материал
    (2 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Июль 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Давайте объединим наши усилия по борьбе с коррупцией. Это сражение, которое может быть нами выиграно. Мэри Робинсон