Сегодня 19.09.18, Ср 11:43
Перем. облачность

23°C

Кропивницкий

Перем. облачность

step up logo



Поиск 

Четверг, 23 августа 2018 07:41
27: ПРОЩАННЯ З ІНФАНТИЛЬНІСТЮ

Чергова річниця здобуття Україною незалежності буде традиційним стогоном за всім, що не здобуто, і традиційним прокльоном винуватцям цього «нездобутого». З одного боку, екзистенційний песимізм дійсно має певне підґрунтя, але з іншого – не можна весь час у ньому пірнати та плавати, як кияни, що потрапили під зливу десь на Подолі чи Лук’янівці.

Так, влада, просякнута корупцією, кумівством та захланністю, дійсно винна у ситуації, що склалася в Україні. Винна в тому, що на всьому постсовковому просторі ми лишаємося чи не найбільшим совком (якщо не зважати на нашу агресивну північну сусідку), тоді як Балтія, Грузія, Молдова спромоглися на ривок у європейськість тієї чи іншої міри потужності.

Але як же так сталося, що влада-сатана дісталася таким янголам як ми, пересічні українці? Втім, маленьке уточнення: ми точно – янголи? Або хай навіть не янголи. Ми точно – тверезомисляча громада, яка чітко знає, чого хоче? Бо відповідь «хочемо, щоб все було добре» або навіть «хочемо, щоб ніхто не крав і всі грали за правилами» – це не відповідь. Це якраз – уникання відповіді.

Між тим чим краще усвідомлена мета, тим вища вірогідність її результативного досягнення. Тим меншими є ризики і втрати. Тим кращою — перспектива на майбутнє. Українське майбутнє — це слабке місце українського сьогодення. В ім’я його приносять жертви, але не роблять жодних тверезих розрахунків. Свого часу позбавити влади Януковича Революція Гідності зуміла. Розпорядитися перемогою зважено та з розумом — ні. Та це не значить, що українську матрицю слід знову перезавантажувати. Тобто перезавантажувати треба, інше питання – як?

Події на кшталт тих, які розгортались під час Революції гідності, не можуть повторюватися занадто часто. На це не вистачить жодного людського, емоційного, технологічного ресурсу. Та річ навіть не в цьому. Якщо вважати головною метою Майдану якісну зміну влади, то жодна з українських революцій такої мети ще не досягла. Беззмістовне намагання повторювати дії, та ще й неуспішні, — це профанація. Для початку вартує розібратись із тим, чому результат є стабільно гіршим, аніж очікувалось.

Та передусім ремарка: наступний гіпотетичний Майдан аж ніяк не був би третім. Щонайменше — четвертим, якщо брати до уваги «Україну без Кучми», або навіть п’ятим, якщо згадати студентську «революцію на граніті». Умовно переможні Помаранчева революція та Революція Гідності нібито створюють новий відлік часу, однак відкидати те, що було до них, лише через неуспішність попередніх подій є ознакою суспільного інфантилізму.

Тим паче що Революція гідності відсутністю чіткої мети та чітких методів її досягнення досить-таки нагадує «Україну без Кучми». З «помаранчевим» Майданом у неї подібності менше, хоча є одна важлива точка дотику — і у 2004-му, і у 2014-му — влада потрапила до рук людини, котра була визнана гідною такої влади апріорі. Український патерналізм довів, що дорослішання суспільства не пов’язане напряму з пролитою ним кров’ю. Готовність жертвувати собою лишається такою самою ментальною рисою українців, як і недбалість, безпечність та наївність у всьому, що стосується стосунків суспільства з державою.

Безперечно, всі три Майдани — «Україна без Кучми», Помаранчева революція та Революція гідності — мали спільну основу, без якої жоден із цих протестів не відбувся би взагалі. Це, по-перше, широка підтримка ідеї, актуальної на кожен конкретний період часу. У 2000-2001-му українців мобілізувало зникнення та вбивство журналіста Гонгадзе, а точніше — моральна потворність влади, котра це організувала. У 2004-му Майдан з’єднав тих, кого обурила фальсифікація виборів. У 2014-му народ піднявся на захист євроінтеграції, а пізніше — і на захист своєї гідності та права на життя.

Найдоступнішою для суспільства була мета Помаранчевої революції: перерахунок голосів та відновлення справедливості щодо того кандидата, якого громада визнавала безумовним переможцем виборів. Був зрозумілим і приблизний шлях досягнення: оскарження постанови ЦВК у суді.

«Україна без Кучми» мала на меті куди як менш здійсненне — усунення від влади Леоніда Кучми через тиск на нього повсталого Києва. Ставка на слабкі нерви тодішнього президента була єдиною альтернативою провальним спробам опозиції розпочати у парламенті процедуру імпічменту. Не можна сказати, що це не спрацювало зовсім: господар Банкової принаймні відмовився від наміру залишитись на третю каденцію — апарат Кучми підготував таку схему, обґрунтовуючи це тим, що перший президентський термін слід відраховувати від моменту ухвалення Конституції 1996 року.

Що ж до Революції Гідності, то її вимоги, як ми пам’ятаємо, неодноразово змінювали, хоча вони і були сформульовані чітко та ясно у проміжку між 21-м та 29-м листопада 2013-го, тобто між початком руху та моментом, коли Янукович провалив Вільнюський саміт. Усе наступне розмаїття ультиматумів, які висували режиму, взагалі не піддавалося обчисленню з точки зору результативності. Попри мільйонні недільні віча Революція гідності у грудні 2013-го почала зрештою грішити тим самим, чим грішила й УБК: її драйв ставав дедалі застиглішим, а дії — передбачуваними.

Давно відомо, що пароксизм протесту не може бути довготривалим, без розвитку сюжету він або вигасає, або перестає бути мирним. Ухваленням законів від 16 січня і першими смертями на Майдані жереб було кинуто: вперше у новітній історії українці взяли до рук бодай і аматорську, але зброю, уперше відповіли на насильство насильством.

Так, у кожній українській революції рано чи пізно настає момент чи то втоми і повного морального виснаження, чи то втрати інтересу до того, що відбувається, і бажання пошвидше завершити гру. Такий момент надходить, коли театр основних подій уже згорнуто. Вручивши владу Ющенкові, українці розійшлися по домівках з переконанням, що все можливе ними вже зроблено, а далі піде як по писаному. Згодом те саме повторилося й у 2014-му.

А відтак не минуло і пари місяців, як над ним замайоріли знамена традиційного українського політичного життя. Позбавлений — після кількох років очікування — Черновецького та Попова Київ віддав ключі від міста Кличку, а державну булаву країна вручила Порошенкові. Обидва отримали свої посади не через виняткові якості. Україна надто квапилась — ні, не змінити систему, а зняти з себе відповідальність за будь-які подальші зміни. До наступної революції, ясна річ.

З українців поки що виходять заслабкі бігуни на марафонські дистанції. Українська планка — стометрівка. Зазвичай діють серцем: гніваючись і випускаючи пару. Страждання українців не зупиняють, зупиняє потреба пролонгованої у часі, кропіткої роботи, більш осмисленого вибору, більш відповідального підходу. Будемо програвати знову і знову, якщо вважатимемо, що кожен наступний президент, приведений до влади в результаті Майдану, оцінить свій народ і любитиме його беззастережно.

Як правило, не буває добрих чи поганих правителів — бувають контрольовані суспільством або ні. Якщо система контролю налагоджена, персоналії президентів чи прем’єрів не мають вирішального значення. Чим раніше Україна усвідомить різницю між «перемогти» і «захистити перемогу», тим краще буде для всіх. Час дорослішати, бо вже не юні. 27 років – це і здобуток, і час для висновків. Робімо їх.

 

 Михайло Поживанов

Прочитано 2736 раз
    Оцените материал
    (3 голосов)

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

  1. Новое
  2. Популярное
  3. Случайное

Архив Материалов

« Сентябрь 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30

Кого Вы хотели бы видеть следующим мэром города Кропивницкий?

Интересные Мысли

Ошибка: Нет статей для вывода на экран